Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ.
— Посидиш тут, — сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах.
Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою.
Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола.
Цей луск ніби довбнею бив її по висках.
Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки!
Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить... Мотрі голова закрутилася, як у гарячці.
Нараз той самий вереск:
— Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини — чуєш!?
Зупинився хід.
Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту.
І знову луск. Запала клямка. Тихо.
Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява — темниця.
Батько доньку свою позбавив волі!
У ТЕМНИЦІ
"Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогурколо питання: — За що? Пощо? За яку провину? За те, що она вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?"
Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з великого болю. Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла ясусь скриню, залізом куту, сіла. Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі.
Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, — і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем.
"Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене".
Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба буде перестрадати чимало. Страдатиме.
Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отеє свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра...
Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. ї довго не триматимуть у темниці. Люди спитаються: де Мотря?
Генеральний суддя не може зважитися на таке беззаконне діло.
Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала — дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру побачила б небо.
Не знала, що так любить його, навіть те зимове, хмарами вповите, загніване небо. Не знала, що так любить простір і волю, рев вітру і шум дерев.
А тут така тиша.
Чує, як б'ється її серце, як кров кружляє по жилах, пальці дрижать, у лицях жар, ніби їх хтось доторкнувся.
Доторкалися мамині слова.
Чого тая мати така сердита? Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її.
Неприродно та прикро.
Мотрі жаль батька. Хотіла б тепер побалакати з ним на самоті, як дитина.
Може, прийде. І Мотря надслухує. Чує тільки, як миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь важні папери, а може, гроші нищить. Котрі нажиті нечесно, хай знищить геть!
Яка ж настирлива отся тишина мовчалива! Як вона бентежить її! Ніби млин шумить, то знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить Який жахливий гук! Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця, кривава. Недаром її кров'ю слимачків красять... Крізь кров, і без креві нема життя. Який кервавий цей світ!..
Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за семої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб'є кам'яну стіну, і добуде її, щоб показати небо?
Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом...
І Мотря замкнула повіки.
Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак — зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття...
БАТЬКО Й ДОНЬКА
— Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати поїхала. Ходи!
Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком. Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову. Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі.
— Сідай! — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.
Мотря послушно сіла.
Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати.
Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір.
Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка. Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині.
Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? — і змовкла. Тільки рушилася на кріслі.
Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, — став. Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози.
— Бідна, бідна моя! — прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло.
Мотрі соромно стало своїх сліз, — соромно стало за батька. Погадала собі, що батько — це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'ягкість і податливість стає причиною родинної драми.
— Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла.
— Знаю! — коротко відповіла Мотря.
— І що ж тепер?
— Що Бог дасть.
— Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може
робити.
— Він всемогучий.
— Себто?
— Може все повернути на добре.
— І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре.
— Себто?
— Щоб ти покорилася мамі.
— А вам?
Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою: казати чи ні?
— Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то ще кождий ще казатиме: а таки так! а таки так!
— А що ж я тому винувата, тату? — спитала Мотря. Кочубей знову став бігати від дверей до вікна.
— Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.
— Я не дитина, тату.
— В батька й мами ти все дитина, донька.
— В мами — ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене.
— За те, що ти непокірлива, Мотре!
— В маму вдалася.
Кочубей глянув на доньку.
— Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх.
— Не в питаннях серця.
— Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде.
— А я його люблю.
— Не вірю.
— Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.
— А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?
Мовчали. По хвилині спитала Мотря:
— Чого ж ви тоді хочете, тату?
— Хочу, щоб ти підписала цей лист.
Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.
Мотря читала:
"Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний" і т. д.
— Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!
(Продовження на наступній сторінці)