— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.
— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.
— Бог сотворив світ, а строять його люди.
— Люди теж сотворіння Божі.
— Може, чортячі.
— Не знаю.
— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.
— Ти до тих, других, належиш?
— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.
— Гадаєш?
Карлик утер рукою сльози:
— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе.
— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.
Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.
ОЧІ
Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.
Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла.
Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.
— Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.
Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.
— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо.
Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити...
Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:
— Запроторити!
І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і "послушенство малженське". Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис...
Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.
Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана.
— Спасибі тобі, — сказав, — і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся... Який же двір ти призначив для неї? — Кочубей назвав. — Коли Мотря може переїхати туди?
— Хоч би й зараз.
— Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною. — Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. — А тепер дякую вам, панове, і числю на ваше мужське і лицарське слово та на "дескрецію" милостей ваших.
Подав руку усім трьом і відправив до дверей.
— Скінчилося, — сказав, вернувши в кабінет, сів у фотель і задивився у простір.
Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней.
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними — невеличкі відділи військової екскорти, — москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.
— Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.
— Позадувало дорогу снігами, — повторив, як відгомін, чура. — Багато нас, — прометемо!
Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю. Його хотіли лишити на гетьманській службі, — не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить.
Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: "Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров".
До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.
— Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!
Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.
— Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!
— Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!
Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.
За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні.
Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. "Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш..."
Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.
— І знову ми удвох осталися, Андрію, — сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.
— Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне!
* * *
ДОДАТКИ
Після смерті дружини, дочки білоцерківського полковника Половця, гетьман Іван Мазепа повдовів. Мотря (Марія, рос. — Матрена) Кочубеївна доводилась йому хрещеницею. Вже той факт, опускаючи інші, згідно церковних приписів, унеможливлював їх шлюб.
Поза сумнівом, що Богдану Лепкому були відомі листи Івана Мазепи, писані до Мотрі. Питання про те, звідки — залишається відкритим.
Вперше ці листи були приведені у книзі Ілька Борщака та Рене Мартеля "Via de Mazeppa", виданої 1931 p. в Парижі, тобто значно пізніше появи друком "Мотрі" Богдана Лепкого. Українською мовою книжка І. Борщака та Р. Мартеля вийшла у 1933 p. у львівському видавництві "Червона калина" з передмовою Михайла Рудницького, який в період роботи над її виданням на прохання журналу "Нова хата" (№ 4 за 1932 p.) опублікував їх зі своїми коментарями під назвою "Любовні листи Мазепи".
Як твердить І. Борщак, стосуються ці листи 1704-1705 pp.
Тодішня публікація листів викликала жваве зацікавлення до них з боку читачів, а також дослідників та письменників. Вони почали з'являтись у різних часописах з найрізноманітнішими коментарями, які намагались витлумачити характер зв'язків Мотрі та Мазепи. Часто ці листи можна зустріти у вигляді прилог до найрізноманітніших видань про Мазепу.
Доля листів Мазепи на сьогодні невідома. Згідно монографії І. Борщака та Р. Мартеля, мали вони на той час зберігатись "десь у московських архівах". Яким чином потрапили вони туди — невідомо. Невідома доля листів Мотрі до Мазепи. Чи забрав їх гетьман з собою під Бендери разом зі скарбом у вигляді 160 тисяч золотих червінців, з яких 40 тисяч, як твердив у своїй хроніці М. Костін, дістались Карлу XII, а решта перейшла у спадок небожеві гетьмана Войнаровському, — також невідомо. Багато дослідників вияснювали долю спадку; про долю листів не згадував ніхто.
Документально невстановленими залишаються дати народження та смерті Мотрі, хоча її особа притягувала до себе увагу дослідників.
Не зникає Мотря і в наступних книгах "Мазепи".
Публікація листів Мазепи до Мотрі дає можливість звірити і такий дразливий момент в поцінуванні вартості твору, як передача прямої мови гетьмана.
1
"Моє серденько, мій квіте рожаний!
Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не міг очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всі [частини] тіла цілую любезно".
2
"Моє серденько!
Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що В(аша) М(илість) за зле на мене маєш, що В-у М. при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, що з того виросло. Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: що державши В. М. у себе, я би не міг жодною мірою витримати, та і В. М. также; мусили би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоби нам із тобою не жити. Де ж би я тоді Вас подів і мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала".
3
"Моє сердечне кохання!
Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала. І повторе, і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу".
4
"Моє сердечко!
Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до В. М. Меланку, щоб про все розмовилася, а В. М. не стережися її ні в чім, бо є вона вірна В-ій. М. і мені в усім. Прошу і сильно за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу не відкладай своєї обітниці".
5
"Моє серце коханеє!
Сама знаєш, як сердечне, шалено люблю В. М. і ще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любко, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала — єсь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду".
6
"Моє серденько!
Не маючи відомості про поводження В. М., — чи вже перестали В. М. мучити і катувати, — тепер від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сті від'їздного [64] через Карпа, що прошу завдячно прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати".
7
"Моє серденько!
Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку учинити. Чого В. М. по мені потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, — іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба — ще раз прошу повідомити мене В. М.".
8
"Моя сердечно коханая!
Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє що що-небудь станеться, я поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пишу не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам".
9
"Моя сердечне кохана!
Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини що хочеш. Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, клад, котрий ліпшого, дорожчого у себе не маю: "Що хоч сяк чи так буде, а любов між нами не відміниться".
10
"Моє серденько!
Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помотатися, тільки ти мені руки зв'язала. Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш, тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько".
11
"Моя сердечно кохана, наймиліша, найлюбезніша Мотронько!
Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю вашому відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш — до смерті любити обіцяла. Спомни, на остаток, любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене на покою. Нехай Бог неправдивого карає, а я, — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті кохати не перестану на злість моїм ворогам. Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту учиню, а яку, сама побачиш.
Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають".
12
"Моя сердечно кохана Мотронько!
Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця — книжечку і обручник діамантовий, прошу теє завдання прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралові, ручки біленькі і всі принади [65] тільця біленького, моя любенько кохана".
--------------
Примітки:
[1] Фазан.
[2] Чорне море (латин.)
[3] Пергамент.
[4] Вислід війни сумнівний (латин.)
[5] На паль, на паль, довбнею бий, бий його в лоб довбнею, нехай не мучиться довго. Стелюсь до ніг вашій герцогській величності (пол.)
[6] Ходи сюди, ласкавий пане! (пол.)
[7] До послуг вашій герцогській величності (пол.)
[8] У вині істина (латин.)
[9] Золота середина (латин.)
[10] Рідне.
[11] Змій.
[12] Істерику.
[13] Печія.
[14] Клітки.
[15] Стійбище.
[16] Багаторічна квітка.
[17] Попадає у Сціллу, хто хоче уникнути Харібти (латин.)
[18] Нічого (нема) без причини (латин.)
[19] Перли є потоком сліз (латин.)
[20] Ансельм Беес де Боот (гол.)
[21] Не кожному вхід у Корінф (латин)
[22] Як не крутіть, але не варто нести ношу не по плечу (латин.)
[23] Скажи, що тут (латин.)
[24] В першому шлюбі (латин.)
[25] В другому шлюбі (латин.)
[26] Людина людині — вовк (латин.)
[27] Пантагрюель, король діпсодів, (відновлений) у своєму природному вигляді і т. д. (фр.)
[28] Лайдак (фр)
[29] Норфолк (англ.)
[30] Болейн, Баллен (англ.)
[31] Уолсі (англ.)
[32] Томас Мор (англ.)
[33] Кромвель (англ.)
[34] Кренмер (англ.)
[35] Для прикладу (латин.)
[36] Я сказав (латин.)
[37] Шановна панночка (чім.)
[38] Завжди те саме (латин.)
[39] Тітире, ти розтягнувся, відпочиваючи під сінню бука. Вергілій, Буколіки, І (латин.)
[40] "Червона трубка", дизентерія (нім.).
[41] Кори сімар. гр. 3. Настою гр. З опію в сиропі (латин.)
[42] Медична колегія (латин.)
[43] Відмінно (нім)
[44] Стріла Амура є небезпечною (латин.)
[45] Незрівняний ласун (нім.)
[46] Апетит приходить з їжею, пане (нім.)
[47] Ніхто не може знати всього (латин.)
[48] Міф.
[49] Темпераментна панночка (нім.)
[50] Довга хвиля (нім.)
[51] Богові дякувати (нім.)
[52] Сторч головою.
[53] Лови день (латин.)
[54] Матері-годувальниці школи (латин.)
[55] Комедію скінчено (іт.)
[56] Алкід Російський, Гіпомен Сарматський (латин.)
[57] Робить (той), кому (на тому) залежить (латин.)
[58] Хто мовчить, здається, погоджується (латин.)
[59] Безчинства.
[60] Почесті міняють характери (латин.)
[61] Тут Родос, тут і скачи (латин.)
[62] Війна всіх проти всіх (латин.)
[63] Лови день (латин.)
[64] Дарунок з нагоди від'їзду.
[65] В оригіналі: "члонки".