Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у зеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суд стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!
Що ж це таке?
Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства-старшин?
Що ж це таке?
Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці й милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтієвича Кочубея, стольника його величества царя!
Що це таке?
Ніяк не розуміє.
Аж бачить перед собою царський портрет.
Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир мигтить, голуба лента сяє.
Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.
В зеркалі бачить себе... Гидко!
"Василь Леонтієвич, приступи!" — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.
Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це інший якийсь, різкий і недобрий.
Що це таке?
Не розуміє.
Але йде.
"Ближче!" — гукає той самий голос.
Підходить до стола.
Шафіров дає рукою знак, щоб став.
"Присягни,— приказує Головкін,— присягни, Василю Леонтієвичу, що правду говоритимеш!"
Піддячий приводить присягу, Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.
"Руку вгору!"
Кочубей підносить руку, рука дрижить.
"Пальці не так",— сердиться Головкін.
І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.
Закінчили. Кочубей руку безсило опустив.
"Тринадцятий пункт,— починає Головкін,— твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову і той читає): "У грудні того ж 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це зробив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя".
"Так було?" — питається Головкін.
"Було, як у письмі стоїть,— відповідає Кочубей.— Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати".
"А Мазепі ти не цілував?" — кидає йому Головкін.
Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.
"Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!"
"Його величеству цареві я брехати б не смів",— відповідає Кочубей.
"Побачимо. Ось тут послухай, що про цей самий пункт пише ахтирський полковник його величества Осипов". (Головкін письмо Шафірову передає). Шафіров читає: "Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество царя предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу Пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста".
Шафіров закінчив.
"Було так?" — питається Головкін.
Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спітніле чоло Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів: тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що перед хвилиною сказав:
"Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав".
"Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру!"
Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері і входить Іскра.
І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже ж це справді Василь Леонтієвич, той самий, перед котрим хиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді, як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Хведорівни отсей дідунь, що так покірно біля червоного стола стоїть?
Що тут сталося так ненадійно?
Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям.
Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін.
"Підійди!"
Іскра підходить до стола.
Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм.
Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторові подав.
Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима. Морщить чоло.
"Так ти казав?" — питає Головкін.
"Так я казав ахтирському полковникові його величества Осипову",— відповідає Іскра.
"А тобі хто казав?"
"Я від Василя Леонтієвича чув. Він при жінці своїй, при Любові Хведорівні, мені про це балакав".
"А чому Василь Леонтієвич того у своїм доносі не написав?"
"Не знаю. Але я радив Василеві Леонтієвичу підождати, аж з'являться признаки провинності гетьмана Мазепи".
"Ти мені радив?" — питається нараз Василь Леонтієвич.
"Авжеж, що радив, у присутності дружини твоєї Любові Хведорівни. Пригадай собі, в тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твоєму дворі у Диканьці, в боковій світлиці, при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той у золочених рамах, що його львівські малярі малювали. Тямиш?"
"Ні".
"Як же це, Василю? Ще Любов Хведорівна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?"
Кочубей перечив головою:
"Не тямлю".
Писарі і піддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкін дивиться на Шафірова, Шафіров — на Головкіна. Шафіров встає, підходить до канцлера, щось шепче йому, той притакує головою.
Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає.
Нагло Головкін підноситься з крісла.
"Досить!" — каже і кличе піддячого до себе.
"Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Нікого не пускати до них. Брехуни, клеветники, суєслови!"
Піддячий навшпиньки іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо.
Шафіров дає Кочубеєві і Іскрі знак: "Пашол!"
Попереду — піддячий, за ним — Іскра з Кочубеєм, з боків драгуни — відходять.
* * *
Головкін сідає на крісло: "Уф! Сволоч яка! Брехуни!"
Шафіров хустиною спітніле чоло витирає.
Душно.
Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла.
Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана Івана Степановича знає від Кочубея, більше ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих божих церков. На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває".
"В душі? — зривається Головкін,— а чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?"
Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадькома рукою гладить, ніби впевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає: "Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтієвича, то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою вирушив до Смоленська. Решта вже відома".
"Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!"
Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт: "У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор вінницький, і той перед значними особами висловився так: ,Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується’. Той же ксьондз казав: , Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кожний дізнається, але сю пожежу не легко буде погасити’".
Сотник Кованько слухав ті слова поважно й побожно, як голос священика в церкві.
"Бачив Заленського?" — питає його Головкін.
"Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть не знаю".
"Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?"
"Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де швед? а він їм відповідав: швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш".
(Продовження на наступній сторінці)