"Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки — не підемо в Москву шукати науки".
"Не підемо!"
"Чого ж ви стоїте? — перебив їх нараз гетьман.— Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! так".
Старшини крісла до гетьмана притягнули.
"Присуньтеся, щоб не балакати голосно".
Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: "Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчиться. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є,—— то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник. Станіслав Лєщинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви, що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв: "скачи!"
"І що?"
"І — цей скочив..."
"Монгольська деспотія".
"А в нас анархія слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити".
Ніхто не перечив.
Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.
"Але ж стріляють до біса!" — зауважив Ломиковський, і гетьман знову допитливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.
Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта.
Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш.
І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився завдати йому питання: "Що ж там на тій раді було?"
Гетьман здивовано подивився на нього.
"Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна?" — відповів нерадо.
"Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментара і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти".
Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. Їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент: "Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть мою честь!" — вони безперечно пішли б, не зважаючи на ніщо.
Але гетьман не сказав того. Ще не пора.
Потягнув їх злегка за поли: "Чого ж би ви зриваєтеся, сідайте! Невжеж гадаєте, що Мазепа дасть обіджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь і начальник України, теж не потребую.. Мій титул нині не згірший від королівського польського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкіру українського ведмедя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а київське, волинське й чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче зостатися. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить!"
Гетьман зірвався з дряхлого крісла і став нервово ходити по хаті. Повставали й старшини і попідпирали собою стіни, щоб не спиняти його.
Крізь вікна залітав спів птахів і свіжий запах розквітлих бузків, котрих було повно по городах і попід плотами.
"Або отсе перестроювання України на московський лад. Замість виборних старшин мають командувати нами, козаками, московські бояри. Що п'ятий чоловік з полку перейде в компанію, дістане мундир і солдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти і орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке пристати?"
Гетьман встав і глянув старшинам в очі.
"На таке ми ніяким чином піти не можемо".
"Краще зі шаблею у руці згинути чесно, ніж соромно пхати шию в ярмо".
Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх.
"Милосте ваша,—— почав палко Ломиковський,— регіментаре наш, надіє ти наша! Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лиш поневолити до решти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, їй же Богу, або тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене ранг й рангові маєтності, роби зі мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловік на сто!"
Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий усміх:
"Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: ц о н а г л є, т о п о д я б л є. Не хочу я, щоб і в нас сталося п о д я б л є. Розумієш мене?"
Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє хвостом.
"Не на те я,— говорив гетьман,— ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не від нині, що ви напираєте на мене, мо лєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кожному організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обіджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами й жінками й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені".
Гетьман устами всміхався, а очима грозив.
"І ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку".
На улиці затупотіли чоботи. Весняне болото підсохло, чути було здалеку, як хто йшов.
Орлик відчинив квартирку і глянув.
"Меншиков!" — прошепотів.
Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.
Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню.
Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати.
Гетьман роздягнувся і поклався в постіль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради.
Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й не дооцінюють інші. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є.
Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув.
ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ
Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одне і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із інших.
Відчинилися двері, і черговий офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зводив прибути.
Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, ґудзики позащіпав і вискочив на ґанок.
Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований кафтан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але мало інтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря.
Орлик поклонився у пояс.
"Його милість гетьман дома?" — спитав князь.
"В ліжку лежать, недужі",— відповів Орлик.
"Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий!"
"Його милість пан гетьман в доброму здоров'ї на раду до його величества пішли, а недужими вернули".
(Продовження на наступній сторінці)