Князь негайно почав справляти військо до бою. Посередині поставив свій власний полк, справа полк брата Всеволода, наліво небожа Святослава. Перед собою мав полк сина Володимира й чернігівську поміч із воєводою Ольстином Олексичем на чолі. На самому переді стояли стрільці, вибрані з усіх полків. На плечах у них — стрілами повипинані сагайдаки, на лівому рамені тугі луки. Права рука тільки чекає знаку, щоб вихопити стрілу з сагайдака й натягнути тятиву.
Так стояли вони, задивившись у чорні вали хмар, що гень далеко за річкою бовваніли перед ними. Аж ось одна хмаринка відірвалася. Не підсувається вгору, на блакить, не розпливається в повітрі, а летить просто на них, мов та велетенська казкова птиця.
— Половецькі стрільці на нас ідуть! — сказав Ігор і рушив свої полки.
Дві хмари наступали одна на одну.
Ой, зударяться вони, грянуть громи гучні, поллються потоки стріл калених, пощербляться мечі харалужні, поломляться списи гартовані, зчиниться буревій, якого не бувало. І не одну душу вирве він із тіла й понесе її, як ту соломинку безсилу, бог вість куди. І лежатимуть скрізь по широкому полі незнайомому шоломи поскіпані та голови порозчереплювані. Потоками черленими потече кров людська до Каяли-річки.
1 каятиметься не один, що гріхами своїми це лихо спричинив. І буде каяття, та вороття не буде...
Ще стрільці Ігореві до річки не дійшли, як половецькі до неї прискакали. Спинились на хвилину і градом стріл із луків своїх сипнули.
1 засвистали стріли, зашуміли, засичали. Не одна в біле тіло Дажбожого внука впилася. 1 не один насторч головою повалився, як той дуб підрізаний, до гарячого лона матері землі припавши. Боронив він її, землі тієї, і вона його до себе пригорнула. Кріпко, кріпко...
На половецькі стріли стрілами відповіли стрільці Ігореві. Стогнали, натягаючись, тятиви, напиналися до останніх меж спроможності м'язи рамен стрілецьких, гадюками сичали, блискавками вилітали стріли... 1 темно від них зробилося нараз. Неначе знову затьмарилося сонце.
Ігореві стрільці перемагали. Половецькі не зважувалися переступати річки, повернули кіньми назад і почали втікати. І пустилися за ними навздогін стрільці Ігореві. Річку перейти було неважко. Сонце висмоктало з неї воду. А та, що залишилася, ледве сльозила поміж рудими берегами.
Заграла в жилах гаряча кров молодим князям Володимирові й Святославові. Не чекаючи наказів Ігоря, пустилися й вони за стрільцями. Ігор пробував їх зупинити: це ж звичайні хитрощі половецькі, вони ж так заманюють ворога якнайдалі в глиб своїх степів... Та куди там! Князі полетіли, як ті вірли, слави собі шукаючи...
Хоч і як у боях бувалий, запаливсь незгірше молодих старий вояка Буй-Тур. Ігор хотів і його спиняти, та сили не було.
— Як же нам молодих самих на таку небезпеку пускати? Мені дивно, що ти ще не полетів за своїм сином, — казав Всеволод. — Хоч він і провинився, бо не ждав твого наказу, але ж на те ти й батько, щоб синові простити. Ходім.
— Годі, — спиняв його Ігор. — Коні наші важкі та голодні. Що буде, як нам попадають із утоми?
— Будемо пішки битись. А там — добудемо коней на половцях. Ходім!
Ігор мусив згодитися, бо й люди його до бою рвалися. Навіть ті, що ще так недавно не зраджували охоти. Бій, як та стихія — тягне лицаря до себе. І навіть коні, хоч які потомлені та зголодовані, ржали й копали копитами землю.
Та не встигли ще останні відділи старших князів перейти річки, як їм назустріч надтягли Володимирові люди: вели перших бранців і бранок, гарних дівчат-половчанок, на половецьких гарбах везли кожухи й опанчі та всяке добро половецьке.
— Князі прогнали половців, — казали вони втішно, — аж за їх вежі. Тепер розганяють їх останні купи та беруть здобич.
— Та це ще не перемога. До перемоги ще далеко! — сказав Ігор. — Половці втягають нас у свої степи, щоб ми там на безводді та на безхліб'ї попропадали. А то хто їх знає, чи не позбираються вони за ніч із усіх сторін, щоб нас доконати...
— Чорно ти дивишся на світ, брате, — відізвався Всеволод. — Дякуймо Богові, що нам перемогу дав.
— Подякуємо, як вернемося щасливо додому. А тепер думаймо, що далі робити.
— А що ж би? Міркую, що нам слід іти вперед, щоб получитися з Володимиром та Святославом, щоб ніч застукала нас укупі.
— А я гадаю послати до Володимира й Святослава, щоб вони приходили до нас. Перейдемо річку, спочинемо й будемо подаватися спрокволу назад.
-Куди?
— Я до Новгороду, ти до Курська.
— Не зустрівшися з половцями? — перестрашився Буй-Тур Всеволод.
— Хіба ж наші не стрінулися з ними, не перемогли їх, не набрали бранців? От коли б Бог дав і цю здобич щасливо додому довести...
— Це їх здобич, не наша.
— Поділимося нею. А там зберемо нові, більші сили і знову підемо.
Всеволод похнюпився. Надумувався хвилину. Нарешті розум і досвід перемогли лицарське завзяття:
— Роби як гадаєш, — сказав. — На те ти наш вождь. Я не противлюся.
І князь Ігор післав своїх людей до сина й небожа, щоб вони залишили половецькі вежі й як стій поверталися до нього.
Не послухали Ігоря молоді князі. Відповіли, що сьогодні вертатися не можуть. Люди їх, мовляв, боєм потомилися, їм відпочинок належиться. А Святослав від себе доклав, що його коні такі виснажені, що далеко ними не заїдеш. Ігореві посланці вернулися ні з чим.
А тим часом молоді князі дальше здобич брали, людей і добро. І як його не брати, коли є що? І набрали того всього так багато, що кожухами й опанчами можна було мости мостити, хоругвами болота встеляти. Щойно ніч поклала кінець тій роботі. Зібрались і вирішили не верталися додому, а тільки податися трохи назад до річки, зійтися з Ігорем і Всеволодом і там на ніч табором стати. А на рано побачать, що буде.
— Отеє, батьку, тобі, — сказав Володимир, кидаючи під ноги Ігореві червоний половецький стяг зі срібним Держаком.
Ігор не дуже втішився дарунком, хоч і не відкинув його. Не хотів псувати синові радості з перемоги.
— Ти добре бився, — сказав, — та недобре, що вождя свого не послухав. Удруге цього мені не роби!
Володимирові люди були дійсно такі потомлені, що де хто впав, там і лежав. Ні співу, ні танців, ні бенкетування.
Лише вартові стоять і, мов ті сичі, вдивляються у степ. Великий він, непривітний, зрадливий. Нічого доброго від нього не сподівайся. На його безмежних просторах плодиться біда для нас. Лише хмари звідтіля йдуть. А в тих хмарах громи гуготять і блискавки палають.
І тепер він знову наступає. Хмари шле, хоче прикрити чотири сонця34, щоб темно стало, темно, як у ніч горобину.
Неспокійно спали ночі тієї князі...
А в суботу рано-вранці кривава зоря світ заповідала. Повіяли вітри, стрибогові внуки, земля задудоніла, ріки мутно попливли, порохи поля поприкривали. Зашуміли, зашелестіли стяги-прапори. Половці йшли від моря, і від Дону, і зі всіх сторін, — Ігореві війська обступали. Бісові діти криком поля перегородили, а Дажбогові внуки — червоними щитами35. Як довгий-предовгий шнур, як той мур, простяглися ті щити один біля одного крізь широкий, мовчазний, поранковою млою оповитий степ.
Аж нараз той мур заколихався. То вправо, то вліво, ніби ним вітер хитав. Почулися слова тривожливих докорів. Чом було не завернутись, чого було вганятися в чужинецьку країну? Ігор відповів:
— Не пора тепер нарікати! Треба було послухати вчора — після першої перемога подаватися спроквола назад... А за ніч збіглися половці з усіх сторін. Тепер одне залишилося — битись і або перемогти, або хороброю смертю полягти!
Дехто з дружинників радив, хоч і не зважувався цього на голос казати, щоб кінні втікали, а піші щоб спиняли ворогів. Коли це Ігор зачув, зжахнувся.
— На те я не дозволю ніколи. Де люди, там і ми. І або вкупі переможемо, або поляжемо вкупі.
І зіскочив з коня, а за ним пішли й інші: князі, дружинники, воєводи. Кожний станув перед своєю частиною: тисяцький перед тисячею, соцький перед сотнею, князь перед своїм полком. А стояли ті полки в такому самому ладі, як і вчора: Ігор посередині, Всеволод і Святослав на крилах, Володимир і Ольстин Олексич перед ними. Стрільці, вибрані з усіх полків, висунулися наперед.
Почався бій.
Від світанку до вечора, від вечора до світанку летять стріли каленії, гримлять шаблі* об шоломи, тріщать списи гартовані серед землі половецької.
Чорна земля, поорана чобітьми та копитами, кров'ю була политая, тілом людським засіяна і тугою обвіяна.
Ой, тужитиме земля наша!
Дві хмари стріл зустрілися. Стріли гострі, їдкі та кусливі, як ті змії. Коли яка попаде в землю, зариється глибоко й стирчить так кріпко, що й вирвати її нелегко. А як у груди, наскрізь прошибне. Груди князів і дружинників опанцирені, вони тих стріл не дуже-то й бояться. Але що мають казати звичайні мечники та колійники?
А стрільців половецьких куди більше, вони по два луки мають. І на конях вони, то прискакують, то втікають. А коні їх легкі, поворотливі, степові. Княжі ж стрільці опішені, йдуть і стріляють, ідуть і стріляють.
Стріляли, поки їм стріл стало. А тоді розступилися передні лави Володимирового й Ольстинового полку і пропустили крізь себе перетомлених стрільців. Пропустили, замкнулися й рушили вперед, бо ворог наближався.
(Продовження на наступній сторінці)