Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим.
Ані краса, ні старанність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки, зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.
Трупи не похорочені лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.
Хай над ними небесні зорі замість яких свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають.
Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.
Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться-дивується, бо ніщо не спиняє його лету: ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів торчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.
Приказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Нінивії, Трої, Картагени і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не гарфи старозавітних співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.
Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською...
Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара" зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин.
Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.
Двох вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.
— Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як орти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком.
— І що?
— Що ж би. Все-таки що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував, проклятий, підпригував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах.
— Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей.
— І ти втік?
— Не втік, а завалив двері і хату підпалив.
— Згоріли?
— Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жалували горілки, а горілка додає відваги.
— Розгріває.
— Не лиш розгріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш.
— А все ж таки, брат, страшно.
— Чого?
— Людей ми порізали, не поросят.
— Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси.
— Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.
— Може б, і на Москву пішов.
— Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?
— І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.
— Там наших вигинуло багато.
— Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.
— Знає.
Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.
— Чорт весілля справляє.
— Багато нині радості між чортами.
— Людям горе, а чортам радість.
— Не згадуй чортів серед ночі!
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
— Чуєш?
— Що?
— Наче хтось стогне.
— Пустяки... Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.
— Ні, таки стогне. Піду подивитися що.
— Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.
За хвилину той, другий, вернувся.
— І що?
— Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.
— І ти добив?
— Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.
— Страшно, брат!
— Чого?
— Стільки кровопроливства ми нині учинили.
— Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.
— Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?
— Може... А нам не один чорт.
— Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.
— Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.
— А як ні?
— Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув.
— От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.
— Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.
— Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.
— Не всі.
— Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.
— Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.
— В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.
— Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.
— Гарна?
— В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.
— І?
Салдат тільки рукою махнув.
— Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!
— І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.
— Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло.
Сильно вдарила.
Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.
— Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.
— Ні?
— Навіть не дивиться на них.
— А як?
— До вмерлих охоту має.
— До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися.
— Грішно.
Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.
— Бачиш?
— Що?
— Ніби хтось ходить.
— Де?
— По кладбищу. Бачиш?
Другий притакнув.
— Ніби ходить... Вмерлець!..
Перехрестилися і мовили молитву.
— Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить.
— Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ.
— Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає.
— І не тільки те. Що на цім світі — кождий знає з нас, а що на другім — не знає ніхто.
— На другім краще.
— Для праведних, а для грішників пекло.
— Підемо, брат, до пекла.
— Га, що ж, як треба, то підемо.
— А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи.
— Подякують нам.
— Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.
— Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно.
— Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі.
З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали.
На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи" надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом.
— Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!
(Продовження на наступній сторінці)