Із самого рання хата Шевченків наповняється молодицями. Та зубастими, та співучими, та веселими!, Всі, як на підбір, — самі первісточки. Бо то ж відома річ — що і вдовицям, і тим, що удруге вийшли, до короваю зась.
Кожна приносить що-небудь із собою: та муки, та яєць, та масла, та сиру... Разом з тим, що й Шевченки наготовили, стільки добра зібралося, що й діжі мало.
Мотнулися до комори, винесли ночви, поставили серед хати. Старшая коровайниця возглашає:
— Благословіть, батьку й мати, чесний хліб замішати!
— Бог благословить!
— Другий раз!
— Бог благословить!
— Третій раз!
— Бог благословить!..
Жваво розпочинається робота. Одні місять тісто, підливши туди горілки —"щоб коровай веселіший був". Другі затівають лапшу, треті пряники. А там варять варену, а там сукають свічки. І все то з приспівами, з приговором, із жартом і висміхом.
До помочі кличуть і господа Бога, і Пречисту Матір — "і всі святі в хаті —йдіть коровая бгати".
І вся ця братія згоджується помогти, тож виходить, що:
Сам Господь коровай місить...
Пречистая підливає,
Хусточкою накриває,
Ангели воду носять,
Миколая на поміч просять.
З такими то помічниками й коровай мусить бути особливий. Так воно і є, бо при ближчім розгляді у тому короваї:
Семилітняя пшениця,
З трьох криниць водиця,
Сім кіп яєць,
Дріждів горнець,
Корець муки пшеничної,
Цебер води кринишної,
Г арнець солі ледової,
Другий сити медової,
Снопок рути зеленої,
Корч калини червоної.
Тарас сидить. Його захопив цей безконечний потік творчості, гумору, шаленої веселості. Жінки сміються при всякій нагоді й без усякої нагоди, тут же творючи собі ту нагоду. Варт одній, маючи руки в тісті, тернутися коло кишені, як на неї починають сипатися з усіх боків смішки, що це вона хоче накрасти тіста.
Жіночки-коровайнички!
Бгайте коровай, бгайте Та в кишені не ховайте.
Щоб на лихо вам не прийшло Та в кишені тісто не зійшло.
Або помітили, що одна скупо принесла яєць. Зразу ж узяли її на зубок.
Ой я на коровай ішла,
Коробку яєць несла.
Здибали мене хлопці,
Побили яйця в коробці.
Зробили мені біду —З чим же я на коровай піду?
Але от тісто готове, замішане. Треба тепер йому дати час висходитися, отже самим ділом диктується перерва. Тим більше, що й на інших фронтах —на прянешнім, галушечнім — теж справи вимагають деякого відпочинку.
Та зробити перерву просто от собі так на весіллі не годиться — і молодиці починають у пісенній формі зачіпати хазяїв. Ми ж, кажуть, пшеницю пололи, ручки покололи — треба ж уже сватам сором знати та нам хоч по чарці дати.
А свати зарані це все знають, і Катерина просить коровайниць за стіл. Появляється чарка, баби хиляють так, що пляшка товстого шкла спорожніла в мент. Катерина пішла наливати другу, а їй услід:
Почни, свате, бочку,
Що стоїть у куточку:
Поки того коровая випечемо,
То ми тую бочку виточимо.
І так було весело, а тепер, вже й удержу нема. Якісь боги радості увійшли в молодиць і поривають їх до ще буйнішого сміху, до крику й тупоту ніг.
Коровай — це ж символ життя й багатства хлібороба. Коровайниці це знають і чують себе жрицями, що стоять коло самого стрижня ритуалу. їх веселість не просто собі піднятий настрій сільських баб — вони служительки культу, і це так само кладе печать на особливість їх радостей.
Але от минув потрібний час. Тісто висходилося. Коровайниці встають, дякують. Приступають до місіння діжі. Рукава закочуються на дужих, натруджених руках; тісто аж кавчить під ударами.
В хату зайшла Катря. Коровайниці зустрічають її співом:
Проси Бога, Катречко,
Щоб Бог дав —
Щоб тобі коровай ся вдав:
Як день білий,
Як Бог милий,
Як яснеє сонечко,
Що світить у віконечко.
Катря мовчки кланяється кожній коровайниці в пояс. Всім приємно дивитися на цю скромну, тиху дівчину. І нараз, несподівано для Катрі та, мабуть, і для самих бабів, з уст коровайниць посипалися похвали Катрі. Почали пригадувати, як вона й тій услужила, і тій допомогла, нікому не сказала слова впоперек, нікого не зачепила й не обмовила.
— Так бач, чому воно цей коровай так легко міситься!
Катря почервоніла і застидалася, а мати й схлипнула трошки, від щастя.
А піч, це святе місце всякого древнього житла, вже палає, жере ненаситно оберемками ношені дрова, просить усе нових і нових жертов. Коровайниці порівнюють це палахкотіння з диким реготом. "Піч наша регоче — короваю хоче!" А в такт тому шаленому реготанню — "і припічок усміхається — короваю сподівається". А разом із ними — "і лавки дригають, і вікна моргають". Словом, уся хата наповнилася одним бажанням, одним трепетом — побачити скоріше коровая.
До цієї надзвичайної події й готовиться усе живе й неживе у хаті. Темп пісень жвавішає, кудись кличуть, кудись тягнуть ті звуки, рухи стають бистрими й міняються швидко. Щось іде! Щось близиться! Щось готується!..
З грюкотом виноситься посеред хати лавка. На неї ставиться віко діжі вверх рубцями, нахрест кладеться кілька віхтів соломи. Це ложе короваєві. У підошву, у тісто примішують вівса, проса — це щоб вона твердіша була.
— Щоб музика спідки не вгриз!
Це всіх смішить. Усім уявляються музики, завжди голодні; як вони, поївши все, що їм дано, просять іще й спідки від короваю. А вона з вівсом та просом!.. Га-га-га!..
Підошва готова! Наступає найважніше... найсвященніше ділобгання самою короваю!.. Коровайниці гукають:
— Гей... пане господарю! Клади гроші в коровай! Щоб діти багаті були!..
Батька таким іще ніколи не бачив Тарас. То він усе задуманий, тихий.
Ходить повільно, говорить повільно, усміхається рідко. А оце — не пізнає Тарас батька!
Сказать би напідпитку — так ні. А між тим з лиця не сходить блаженна, майже п’яна усмішка, вираз усього обличчя якийсь благосний, безконечно добрий. Здається, попроси у нього зараз що хочеш — не відмовить.
Оце весілля, він знає добре, міцно вдарить по добробуту сім’ї, але не жаліє о тім і попросту не думає. І зараз. Коровайниці кличуть кидати гроші. Він підходить, ласкаво дивлючись. Одна рука в кишені. За звичаєм, батько має покласти до спідка короваю кілька копійок.
А Григорій витягає жменю мідяків і, не міняючи блаженого виразу лиця, кидає в тісто.
Коровайниці загули:
— О-ов!.. Оце так, та-а-ак!.. Оце й я скажу, що не жаліє батько для своєї первачки.
Григорій одійшов, усе такий же усміхнений, мов аж непритомний трохи.
До діжі приступила Катерина. Кінцем білою рушника прикрила ті гроші, а рушник придавила голим ліктем. В центрі короваю вийшла ямка. Доокола тої ямки молодиці почали ліпити з тіста сонце, місяць... зірки, фігури голубів, а найбільше шишок, подібних до якоїсь повної квітки.
Короваю, мій раю!
Я ж тебе вбираю Да в рожевії квіти,
Щоб любилися діти.
Не треба, каже пісня, їхати до великого міста, кликати малярів заморських для прикрашування короваю — наші жіночки несогірше це зроблять, "да в около зірочками, з-під споду ризочками, а ізверху квіточками та райськими пташечками".
А другий гурт тим часом готовить лежень, а третій ліпить шишки для роздачі гостям. Серед тих шишок буде дві позолочених, пофарбованих суриком — то для молодого й молодої. Будуть вони ходити з тими шишками по селу, скликати людей на весілля.
Коровай готовий!.. Пообмакували вишневі гілочки в тісто й повтикали доокола. Тепер свічі.
Ой дайте нам свічки —Підемо до річки Калини ламати,
Коровай вбирати.
Шість свічок уткнули в коровай. Сему, найбільшу, приліпили на ніж, покладений у порожній діжі. Як запалили — справді мов якийсь олтар воздвигся у селянській хаті. А до того ж як гримнуть молодиці урочисто:
Да багат, Катрю, батько твій:
Густо пшениці на новині Да високі стоги на току,
А ще вище — коровай на столі!
І такі вже то всемогутні чари пісні, що дядько Григорій, цей харпак із харпаків, злидень нещасний, чує себе зараз, мов справді той богач казковий, що стоїть посеред казкової обильності, уперши руки в боки, широко ноги розставивши, посміхається, дивлючись, як гості хвалять його добро.
Але от уже час сажати коровай у піч.
А де ж тая господиня,
Що в шубі?
Нехай вона старається Коцюби,
А де ж тая господиня,
Що була?
Нехай вона старається Помела.
А де ж тая господиня,
Що в хаті?
Нехай вона старається Лопати!
Не надіючись на господинь, коровайниці затягають:
Рано ми, рано Підем до коваля,
Щоб нам скував кочергу,
Щоб нам піч вигребти.
Рано ми, рано Підем до коваля,
Щоб нам скував лопату,
Та широку, як лаву, —Спечем коровай на славу!
Гримнули закликом на всі чотири сторони світу:
Гей, до бору, свати, до бору!
Та й рубайте сосну здорову,
Та трощіте її на дрізки,
Та кладіте її на вогонь,
Та нехай наш коровай гнететься,
Гей, та кладіте її на загніт!
Славен наш коровай На весь світ!
(Продовження на наступній сторінці)