— Казали — буде боліти. А воно й не болить нітрохи.
Чуєш, Тарасе!., наче аж закричав батько й трусив хлопцеві руку. —Розумієш тепер, хто єсть Гонта для нас? Шануй же його усією душею й дітей своїх, коли у тебе будуть діти, навчи шанувати. А коли впадеш під перемогою і будуть мучити тебе, кажи їм усім: "Ото, казали буде боліти, а воно й не болить ніяк". Чуєш, сину?
— Чую, тату.
XXXVII
Тарас ходив, мов приголомшений.
Наче повірили йому, розкрили перед ним тайну стремлінь всенародніх, наче постригли його великим постригом служіння чомусь вищому, ніж власне життя. Тільки й думав тепер про гайдамаків, тільки й марив про них. Ходив по селу, жадібно збирав усі окрушини згадок, що їх зберегла іще людська пам’ять. То були уривки, але всі вони виросли на спільній основі, зберігалися в однакових серцях, і тому стали фрагментами однієї великої картини. Село ще не звільнилося від споминів про гайдамаків. Були ще живі очевидці, сини очевидців, їм самим на тлі сучасних сірих буднів панщизняного життя гарно було згадати за празник народньої помсти. А коли приходив отакий син очевидця з панської конюшні та ховав перед жінкою й дітьми покарбовану нагаями спину, тоді по-особливому згадувалося гайдамацтво й кидався поклик — ех, коли б вернулись!..
І знав уже Тарас усіх борців гайдамаччини у себе в селі, знав, що кожний з них робив. Підсипався Тарас і до діда, але той чомусь більше відмовчувався.
— Великі діла творилися за моєї пам’яті, великі діла, але ти малий іще про них слухати. Нехай підростеш — розкажу.
Тарас вдається до хитрощів. З невинним видом запитує:
— А що, дідусю, і Неживий в Умані був?
— Неживий? Ні. Неживий в Умані не був. Він ото у Мошнах доказував, у Каневі, у Медведівці. О, то був молодчага! Він і до московських генералів писав: "До вас, каже, перебігають наші вороги, а ви їх передержуєте. Не приймайте, каже, а то й вам буде біда". Отакий був завзятий! А в Умані він не був.
— А хто ж був?
— Хто? Нехай як підростеш, а ми живі будем. А тепер тобі ще з піску хатки будувати... Іди, грайся.
Не хоче дід розказувати — ну, що ти з ним зробиш.
Хто міг би багато оповісти про гайдамаків, так це старий Гарадуля. Але то мовчазний був дід і самотній. Та й жив собі за селом, окремо — як до нього прийти? Тарас і крутився коло Гарадулиної хати, але що з того? Не прийдеш же та не скажеш: ану кидайте, діду, роботу та сідайте мені розказувать про гайдамаків.
Один тільки раз пощастило Тарасові. Вийшов на поле, дивиться — Гарадуля сидить, на купині відпочиває. У полі всі якось рівніші, то й Тарас насмілився підійти. Привітався чемненько, став, а далі вже й не знає, що казать — тільки шапку мне в руках.
Гарадуля поглянув на хлопця з-під густих брів.
— А що ти хотів, хлопче?
— Та я, дідусю... я... я хотів спитать... а хто то був отець Мелхиседек?
Гарадуля уважно подивився. Стоїть перед ним мале, носом підшморгує, а
питає про такі серйозні й великі речі. Хотів, було, сказати що-небудь різке, але не сказав. А замість того, помовчавши, відповів на питання.
— Отець Мелхиседек — то була велика людина у нас на Вкраїні. Йому пекла недоля народна, він болів душею за нас усіх — і той біль ганяв його всюди. Він же, отець Мелхиседек, і до цариці їздив за нас оступатися, і до самого польського короля добивався. Бо тепер петербурзький цар над нами, а тоді був варшавський король. Виміняли шило на швайку.
Дід говорив серйозно, мов би балакав з людиною свого віку.
— Король хотів нам допомогти, а не міг. А цар може, а не хоче. Ото така між ними разниця. Король був не при силі. Що він захоче доброго зробить, то шляхтюки зараз іздіймуть крик — нє позвалям! І що король зробить? Нічого. Бо він не помазаником ішов на царство, а вроді як найманий був, тільки що не на
строк.
— От тому й отець Мелхиседек нічого не міг зробити ні у короля, ні у цариці. Заробив собі тільки те, що його схопили, вивезли й не знать де діли. Кажуть —замурували у кам’яну стіну. Можна повірить. Із того, що навіть я сам бачив —можна всьому повірить.
Дід пожував губами. Шкіра на губах натяглася, мов їв щось їдке.
— Як до нас сюди військо прийшло... коло Вільшаної табор розбили. Та як почали людей мучити, так і будьте ви трижди прокляті. Роти розривали патиками, ноги й руки вивірчували — бодай і не казати! Били нагаями, барбарами, киями, поліньми, присішками від рушниць. Б’ють та ще приговорюють: "Оце тебе б’є твоє благочестя. Ану-те лучче того грека!.." Бо то ж вони усе на унію нас навертали. Гонительство на унію було — силою гонили на присягу. Ото ж і отець Мелхиседек. Бачить, що краї приходять для народу, що зведуть нас скоро ляхи з цього світу — давай думать, як народ піднять. Ото ж і надумав "Золоту грамоту". І показав Залізнякові: "Бачиш, каже, що сама цариця велить уставати". Так аж тоді гукнув Залізняк на охотника — бач як було.
Нараз дід урвав. Чи якось зрозумів, що з малою дитиною про такі речі не говорять, чи підійшов до таких місць, що хоч воно діло й минуле, а все ж краще помовчати — ну тільки обірвав зразу. Мало того. Устав, кивнув хлопцеві головою й пішов неспішно геть. Високий, рівний, випростаний.
Тарас зостався мов спрагнений, якому піднесли до уст сосуд з водою й одірвали.
А селом пішли чутки.
— Мале Шевченя про гайдамаків розпитує. Навіщо? Мо’ хто підговорив?
Частина друга
ШКОЛА і
Непомітно наблизився й той час, коли треба було віддавати Тараса до школи.
Стара Україна сама дбала за свою школу, і тому школа, як і шпиталь для сиріт, була невід’ємною частиною села. Без школи чоловік собі свого села не мислив.
І в Кирилівці була така школа. Містилася в хаті на майдані коло церкви, утримувалася громадським коштом, а що громада була бідна й кріпацька, то й школа була тій громаді під стать: обідрана, необмазана, шибки у вікнах повибивані, і нічого "шкільного" в тій хаті не видно. Від інших бідняцьких хат тим тільки й відрізнялася, що була трохи більша й не мала й клаптя огорожі доокола себе.
Всередині ділилася на дві половини. В одній, звичайно, жив дяк, природній учитель тодішній, а в другій містилася властиво школа. Просто це була порожня кімната, де від стіни до стіни стояв стіл, коло нього лави — от і все.
За часів Тараса з цією школою було різно. Учителював, наприклад, отець Василь. Це був син кирилівського ж таки попа, о.Івана Губського. Родився й зріс у Кирилівці, але, як і всі оті попівські синки, виростав серед ненормальних умовин. Від селянської здорової верстви з її самою природою унормованим життям ділило таких поповичів їх якесь ніби вище походження. Іншого ж життя, унормованого вже культурою, вони не знали та й знати не могли. Тому виходили здебільшого морально покаліченими істотами.
Таким був і Василь Губський. Наук він не подолав — вигнали з семінарії. Вернувся додому здоровим балбесом і жив при батькові без усякого діла. Ото й тільки, що батько зробив його при собі дяком.
Після смерті батька, Василь подався у губернію — проситися на попа. Громада хоч і не сподівалася з нього дуже мудрого священника, але з давніх-давен повелося, що син попує на місці батька, отже й тут громада підтримала прохання. Думали при тім, що поки був Василь дяком — дурів, а висвятиться —схаменеться.
Громада помилилась: і висвятився Василь, а не схаменувся. Навіть іще більше розпаскудився: пив, гуляв, вів безпутне життя.
Раз, бувши на похоронах, там же на кладовищі, серед сліз і жалощів,
заходилися отець Василь і його колега, другий священик, о.Терентій Помазанський, битися за якусь Параньку. Вчепилися один одному в гриви й почали вовтузитися серед могилок.
Люди дивилися на те й хитали головами — тратилося найменше побажання до таких панотців. А дітвора реготалася одверто.
Отець же Василь вважав ту бійку бійкою, а отець Терентій "усмотрел" тут дещо інше і, не будучи дурнем, у той же день метнувся до консисторії. Дорогою роздряпав собі лице, надірвав рясу і в такому вигляді явився перед консисторськими чиновниками.
Правда, консисторська братія — народ не дуже жалісливий і самою ризою розідраною його не проймеш, але отець Терентій догадався захопить із собою ще й інші підсобні докази. Ці докази й зробили те, що оець Терентій зостався чистим, а о.Василь — "отрешен в защтат с запрещением священослужения и рукоблагословения". А до характеристики його було вписано: "Заражон піянственною страстію и часто упражняется в піянстве; вообще состояния худого і к исправлению безнадежен".
Удар цей приголомшив о.Василія. Мотнувся й він до консисторії, але вже пізно: всюди вже натоптав о.Терентій, і о.Василію нічого було робити.
Коли йому показали акт обвинувачення, то він аж сам жахнувся, стільки там було понаписано. Там і "обращеніє с зазорной женщиной", там і "обвенчаніе незаконного брака", там і "питье в своей церкви горячего вина и перенос такового через святий алтарь", там і "захватьіваніе доходов без разделу и произведеніе ссор" лишечко! А головне що не було й одного факту видуманого, все було чистісінька правда.
І торжество врага, і крайнє пониження, і повний крах усяких матеріальних підвалин до життя — все це так приголомшило о.Василія, що він кілька тижнів ходив не в собі. Навіть пити перестав.
(Продовження на наступній сторінці)