Звідси добре видко увесь жєб’ївський бік. Мочернак вже далеко. Чорна тінь в безумних скоках мечеться по каменях... От уже на Попецуновій царинці Мочернак, от уже не видко, не бачити б го й до віку трумнєного37.
Пригадався тепер і бордюг Марусякові. Тривога обхопила серце. Кинувся до печери.
— Буду дивити си у бордюг, хуч би мнов текло.
Підняв бордюг за баюр — нічо. Кєгне з місця — нічо. Вилазить з печери — нічо. Роз’єзує — нічо. І лиш коли розв’язав цілком — тогди тільки "текло" опришком.
В бордюзі було бите череп’я, старе заліззя, а золота було рівно стільки, от скільки приніс Марусяк сьогодні і зсипав от у це вухо десять-двадцять хвиль тому.
Завив опришок, як вовк.
От коли зрозумів він, чому не можна було дивитися до бордюга! От коли зрозумів, яким дурнем був увесь час оперед Мочернака!.. Пропав. Пропав весь його воістину кривавий за-робок, пропала честь, пропало багатство, пропали результати всього важкого життя, і всі надії — все, все, все пропало.
І оскалював зуби, мов горло йому хто збирався перегризати, і рубав барткою камінь, аж іскри снопами летіли в усі боки, і вертівся, мов змія на вогні, але вогню того загасити нічим не міг.
Тепер лиш помста!
Помста, помста! Кривава, безпощадна, жорстока! І біг би сю хвилю, аби нагнати, аби зубами в серце в’їстися, але ж це неможливо! Мочернака й не наздогнати тепер, а хоч би й наздогнав, то що ж? Той, хто тікає, має сто доріг перед собою, падає у каміння та й стріляє у тебе, їк у куропатву.
І сів думати. І надумав так.
Пару день перечекає, нім Мочернак троха си вспокоїть. А відтак візьме кого-небудь із товаришів спритніших, піде на Ворохту і засяде там коло хати Мочернака. Та як тільки покажеться, пес, на подвір’є, то тут уже йому й плачки плачуть. Або крізь вікно, або як там уже випаде.
А Мочернак — лиш вибіг з-під поглядів Марусяка і переконався, що той за ним не стежить, замість того, щоб іти просто на Жеб’є, а відтак на Ворохту, звернув круто вліво, поліз без дороги і скоро вийшов на широкий плай, що ним ідуть люди з Жєбйого на Дідушкову Річку. За яку годину був уже на Красно'ілі, перебрів потік, знов видряпався на гору і не цілком ще й розвиднілося, як був уже в Стебнях і сидів у хаті Юрішка.
Отаман пушкарів отямився трохи по похоронах. Душу гризли найрізнородніші почуття, і він сам ще не знав, що зробить і на що зважиться. Раз йому здавалося, що мусить кинути своє пушкарство, додержати слова; другий раз здавалося, що може без того обійтися і що треба насамперед покінчити рахунки, показати. З ким то мали бути рахунки, кому і що збирався він показати, — і сам не знав, не вмів вилляти в конкретну форму складних почувань, що котилися через його душу.
Мочернак прийшов саме в таку хвилю нерішучості і своєю пропозицією повернув колесо. Показалося, що звести рахунки треба власне з Марусяком, власне, йому доказати свою могутність і власне над ним пімститися за смерть жінки і за своє пониження на похоронах, котрого не міг забути.
— На мій гонір вам кау, пане ватажку, шо ме, таки ме засідати. Може, два-три дні перечкає, а витак прилетит. їк муха на садно прилетит, вже я вам мудро говорю. Ретенно! Та й не маєте бирше шо робити, лиш беріт свої пушкарі, обсідайте мою хату та й беріт Марусяка живого.
Юріштан удавав скептика.
— Гм... А йк не прийдет?
— А шо вам за втрата? Зрештов, слухайте, шо му говорити. Єк не прийдет, — плачу вам за усі дні. Пушкареві сороківця днину, вотаманові два. Добре?
— Страхи? — посмішкувався Юрішко.
— Ні, я си не бою, пане ватажку, бо я вмію з ними рахунок вести. Лиш ми си хоче, аби тому Марусєкові раз конец ікий був. Місце пересидів.
— А ти би на Марусєкове місце?
— Не требую. Я й з хати не піду, а цілий їх добуток заберу, — і короткими, ніби рівнодушними, але глибоко хвасто-вливими фразами оповів усю історію з бордюгом.
— Та не може бути! — кричав Юріштан і реготав. Перший раз по смерті жінки.
Відтак обдумали удвох геть цілий план. Уже як дві таких голови, що на усю Гуцульщину, рахувати, голови, почнуть думати, то вже шош там удумають.
Перечекавши три дні, Юріштан з двадцятьма пушкарями обістав хату Мочернака. Обляг блокадним кільцем у кілька рядів. Позаривалося пушкар’є у ломи, в смеріччє, завалило си у єми — і чекали.
Одна ніч минула — нічо; друга ніч минула — нічо; на третю ніч прийшов звір до пастки.
Запхалися Марусяк із Бідочуковим у саміську середину пушкарського кільця і залягли в траві.
Тихим птичим посвистом дав Юріштан знак зіходитися. Кільце почало звужуватися, і, певно, насіли би пушкарі на опришків, єк на орєбок, коли б не сталося щось зовсім несподіване і навіть в деякім смислі ганебне.
Мав Юрішко пістолєтко-дубелтівку. Як ото пушкарі почали сповзатися, хотів Юріштан приготовити пістолет, почав підіймати курки. Аби не клацали, придавлював цингель.
Придавив цингель лівої цівки — підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і — гримнув ви-стріл лівої цівки! Куля в’їлася десь уземлю.
Марусяк з Бідочуковим одразу скочили й почали тікати, Цілком випадково, ведені якимось інстинктом, взяли напрям саме туди, де не було людей, і вирвалися з колеса.
Але ж і пушкарі теж повскакували. Вихопився з хати Мочернак. Криком і звуком вистрілів наповнилася ніч. Стріляли всі, хто куди попав. Бігли навмання, натикаючися у тьмі один на одного, галалайкали. І не скоро вже Юріштанові, що аж пінився, кричачи, удалося заспокоїти оту галасливу суєтою та направити пушкарів вірним слідом.
Го-го — почалися гони.
Тепер уже не бігли насліпо пушкарі, а йшли, хоч і обережно, але певно, оточуючи невеличкий лісок на ґрунику.
...Марусяк з Бідочуковим присіли було пощось на хвилину, але потім, чуючи звіриним нюхом смертну небезпеку, скочили й пігнали знов.
Металися зі сторони в сторону, лізли в непроходимі зарослі, путали сліди, шукали якої ями... Хрипіли, очі наливалися кров’ю...
Бідочук був ранений. У тій безтолковій стрілянині якась дурна куля зачепила його, — і от писав він тепер кривавий слід за собов.
— Ой, гину, браччику... гину... — шепотів він, напружуючи останні сили. — Ой, смеркь моя...
— Бігай... Тримай си мене... Бігай...
Але, мабуть, моцно зачепило Бідочука.
— Мут мене пізнавати... мут... Ід нені прийдут... мут плазувати... Браччику... браччику... Ісховай мене, аби не пізнали... Ісховай мене, браччику, любий... ісховай...
— Але кікай, кікай! Ше лиш троха... Вже втечемо! Втечемо!..
Голоси погоні вже ледве доносяться. Одстають пушкарі,
бояться глибоко йти. Таже кожному житє миле. Добічи би високо, утуда, на грунь — там нема пушкарів, там і не може їх бути. І тоді — спасіння!.. Спасіння, спасіння!..
Бідочуків упав. Упав і заплакав.
Кілька кроків ще волік його Марусяк, а потім кинув. Нахилився над лицем товариша.
— Ци гинеш, браччику, вже?.. Ци доходиш?..
— Гину вже... Кіло моє ісховай... На бога... Аби не пізнали.
— А де ж гроші твої поховані! Може би-с, ісказав... Оннаково ідеш у земню гнити...
Лице вмираючого перекривилося... Тяжко було йому виговорити, де, під котрим каменем, в котрій полонинці ле-жить-припучуває бербеничка кривавих грошей. Жив-жив на світі, руки кривавив, і з усього того життя от лиш ця бербеничка, — і її віддати? Кому?.. За віщо?.. А від життя що ж лишиться?..
І заметався, застогнав опришок. Рви душу — а не скажу.
А побратим стоїть на колінах, дише в лице важким гарячим диханням, і теж губи скривлені, очима діри вертить.
— Та скажи ж бо, скажи... Ей, не будь такий... Ци тобі шо прийдет із того, шо вни у земні зогниют?
І, вже вмираючи, шепотів Бідочуків:
— Лудінє моє... та в тобівці... шо би-с ізнайшов... грошей... А тоті — най гинут... Ісховай, кіло ісховай...
Відкинувся навзнак. Почалася агонія. Марусяк вихопив ніж і, не дочекавшися смерті, живому ще почав краяти й дерти ножем лице. Довбав глибоко в живе тіло, виривав шмаття кривавого м’яса — і за хвилю вже ніхто би не пізнав, чий це труп лежить тут.
Сховав товариша, виконав останню просьбу.
І тремтячими від нервового напруження руками почав стягати з умерлого ремінь і тобівку. Ремінь був замкнений, він ніколи не здіймався, ні вдень ні вночі. І тим же самим закривавленим ножем полоснув Марусяк ремінь. Заблищали в дірі золоті монети, посипалися... Але в цю хвилю, несподівано, дуже близько надсідаючися, закричав якийсь голос:
— Сда1, сда, сда!.. Браччики — сда! Тут! Ту-ут!..
І, схопивши в жменю золотої каші, рвонувся Марусяк убік. Пігнав через корчі, лишаючи на них клапті свого кожуха. За ним гналася уже ціла ровта. Вистріл за вистрілом свистав мимо його вух. Пушкарі ревли, ошалівши, забувши обережність, лізли вперед, натикалися на пні. Звір утікає!
А сам Юріштан... Мов демон кривавий, галайкає, й кричить, і покриком сим наганяє страх на усіх.
— Ой, сараки, не дайте!.. Ой, переймайте!.. Ой, бордюг чірвонних за голов!.. Бордюг чірво-он-ни-их!..
Але ніхто не міг розбирати його слів у тім пекольнім гармидері, ґвалті, у тих вистрілах... Мов весь ліс наповнився обезу-мілими чортами.
(Продовження на наступній сторінці)