— Дєкуват за добре слово. Не спав-сми сеї ночі, бо на польованю-сми був.
— Вполював йке покєтко?
— Чіму ні? Добрий стрілець усе стрілит. Диви си, йкий файний пташок у сильце впав, — і повертав Марусю в усі боки.
Вона сміялася, Юрчик дивився, пихкаючи люлькою і спльовуючи.
— Угу. Мнєсце свіже. А де-с коня мого дів? Збавив?
— Пропав, браччику, твій кінь. Але не бій си. Це я тепер лиш бінний на коні. Зачкай троха — я ті таким огером від-вдєчу си, шо ф-фа!
— Сідай, припучувай, аби твоя попадя на ноги не впала.
— Най привикає. Нічо їй си не стане. Нема часу припу-чувати. Вже мої леґіники, відей, мене сварут. А й з-перед поганий тра си забезпечувати.
— Піп ме відбивати?
— Попа не бийно, але за попом сотка уймет си. Таже такого не чувано.
— А не чувано, правда. Флєкєв із тебе, Дмитрику...
Марусяк задоволено підморгував.
— Русначки си навкємили. Захтінка взєла ше й лєцької керви.
— Я не ляшка! Я теж русинка! — бойко втручувала Маруся, поблискуючи оченятами.
— То так у нас си говорить на панів. Бо то, варе, рахва-ти, оннаково лєхи. Крискєнин — то онна віра, а пани — то вже цалком... май інакша віра...
— Ає, ає! — підтримував Юрчик.— То таки так. Пана не гріх убити, оннаково, єк коршмаря. У него не наша душа.
Марусі дуже подобалася філософія, і взагалі їй хотіло би ся поговорити з сим дивним лісовим дідом, але опришок не дав.
— Ой, ідім, Міцько, йдім. А то меш замість Чорногорки — дома ночувати, замість Дмитра — з Василем спати.
Дзвінко реготала. Ухопила за руку опришка і потягнула за собою, дрібно перебираючи ногами.
— Дай, боже, щістя, дідочку-у! — кричала впівоборот.
— Госкіть здорові.
Дмитро зупинився. Щось подумав хвильку, потім сказав:
— Ци ше тобі, Юрчику, не навкємило си?
— Ше ні.
— А йк си прикучит, іди д’мені. Бігме, не меш жєлувати.
— Єк схочу, — прийду. х
— А знайдеш?
— Ой га!
— Дай боже.
— Ходи здоров.
Коли відійшли трохи, Маруся спитала:
— Що то за дід?
Дмитро здвигнув плечима.
— Ото ми раз диво з того діда! Сидит сам у лісі, йк медвідь, та й нічо му не тра. "Я,— кае,— Юрчик Неклопотана Голова! Йкби я, — кае, — свою голов заклопотав, то би всі гори звуював".
Дмитро розреготався.
— А чим же він живе?
— А дідько го знає, чим він живит си. Медвідь — ну, медвідь та й вже.
Маруся вже стомилася. І то до крайності.
Безсонні ночі, одна й друга, сердечні тривоги, а потім оця гонитва шалена гірськими плаями виснажили її до кінця. Висла на руках у опришка, як травичка скошена.
Дмитро чухався.
— Ой га, єк же ти, Міцько, зів’єла, сарака! Шо ж мем робити? — і шкробав у голові немилосердно.— А ше Бистрець! А ше д’горі кіко!.. Ій-га-а... Тра жичити.
Посадив Марусю під смерекою, а сам пішов. 1 довго його не було. Уже дуже високо стояло сонце, день білий був надворі. Маруся відпочивала, простягнувшися, кожною фіброю свого тіла; думала, що, може, засне, але не могла від надзвичайного перетомлення. Потім дрімала, і прокидалася, і знов дрімала. А потім таки й заснула нарешті і пробудилася тільки від свисту.
Опришок біг із лісу й свистав. Притаскав і тарницю, і підклад, і все.
— Ідім, ідім, ідім, — кричав на бігу. — Тамечки на царинці кінь. Будем бічи дорогов, най їх шляк трафит. На-ко бу-кату кулеші, бо-с не їла нічо, сарака.
Сідлав коня і лаявся: перспектива бічи дорогою цілком не усміхалася йому, бо се значило розкривати частину своїх карт. Але з огляду на Марусю — годі було інакше.
Кінь осідланий. Знов Маруся високо на сідлі, і знову починається гіньба. Кобильчина попалася труська, підкидала так, що світ в очах перевертався. Але Маруся відпочила троха і чула себе свіжішою. А потім і зовсім забула про свою втому. Як прийшли нові місця — Бистрець з його водоспадами, вузькі щілини гір з ревучим потоком на дні, нові верхи, нові комбінації світла й тіней, — скрикувала від радості на кожнім кроці.
Високий плай, крутий, — на Гаджіну. Зелень така буйна, що кінь плутається в травах на битій стежці. Багато чула Маруся про сю Гаджіну, про її буйну цілющу ростинність, про величезні простори, укриті найрізнороднішими травами й цвітами, але те, що побачила тепер, переходило всі оповідання. Казкові рисунки килимів, вікові смереки чорні в тінях, невичерпане багатство всяких ягід, овочів, стручків, і все те червоніє, синіє, зеленіє, жовтіє. Покотитися хочеться, забрати в руки всю ту розкіш і не розставатися з нею.
І Маруся щохвилі зіскакувала з коня, забачивши то надзвичайної величини китицю дзвіночків, то невидані ще нею квітки чисто гірських рослин — біждерева, оделену, росто-пасті, кедрового зілля. Дмитро усовіщував.
— Та не штрикай так раз у раз, Міцько. Таже ти трудже-на шос, та ше й гірше натрудиш си.
— 'А коли ж тут так красно. Я завидую вам, опришкам, що ви завше жиєте у такій красоті. Не диво, що в сих розкошах можуть виростати такі молодці, як ти. Дай же я тебе поцілую за се.
— Гей, нема чєсу, нема чєсу, — жартома відбивався опришок, відхиляючися убік. Маруся простягала до нього губи, він відбігав, сміючися, вона за ним.
— Аяй-яй! Соромив би си від чєліді утікати. А ще опришок си називає! — і сміялася, аж цвіти дзвеніли.
Відтак падала на розкішний килим трав і качалася в нім, як німфа. Простягала руки, купаючи їх в сонячних променях, зскакувала, ставала на коліна, мов молилася, в якімось захопленню неземнім, в якімось переповненню.
— Укікай, укікай, Марічко! Гонють ци за нами! — нараз починав кричати опришок.
— Ну, то що? Нехай. Нехай ловлять — аби разом. Нехай вішають — аби на однім шнурі.
— Урвет си. Та я ше не хочу си вішєти сегонне.
— І я не хочу. Лови-и!
Кинулася бігти плаєм, легко перескакуючи з каменя на камінь. Десь скочила убік, сховалася за смереку, притаїлася. А коли Дмитро підійшов до того місця, кинулася йому назустріч із криком.
— У-у-у! Вовк іде.
Опришок хапав її в обійми; виховзувалася, мов змійка, бігла, опришок за нею. Почалося польованє. Як тисячу літ тому.
З реготом і вискотінням Маруся, мов метелик, робила найнесподіваніші повороти і збивала тим з толку опришка. Дмитро, не дивлячись на те, що робив кроки по сєжневі, в жаден спосіб не міг її піймати. От схопить уже, гагакнувши, але вона, мов угор, вислизне з-поміж пальців і знов пурхає між цвітами, пташком взлітає на великий камінь, шурхаєть-ся вниз. Ледве доторкнувшися вершків трави, знову в’ється, знову блискотить і регоче, регоче.
— А таки не зловиш!.. А таки не зловиш.
— А встид ми буде, йк не йму!
І, напружившися, скакав, мов олень-рогач, гнав уперто, з дикою первобутною силою, — і під натиском сеї сили, упала Маруся на траву, регочучи й задихаючися. Опришок повалився на землю коло неї і цілував, цілував, нахабно, по-розбійницькому. ..
Відограли-згадали давні, давньовічні лови. І їх солодкість взяли, і торжество покорення, і покірності...
А потім, відпочиваючи, говорили о чімось. От так, аби говорити. І любовно стежили, як ворушаться губи, як над головами високо-високо проповзає срібна хмарка і сипле діамантами, осліплюючи очі.
Кінь, зриваючи зубом вершки трав, підійшов до них і дивився, пережовуючи. Пахло міцно рослинними оліями й соками і збирало на сон...
З чистою усмішкою на устах тихо задрімала Маруся, беззвучно відцихаючи. Повисла на руці у опришка. А він, роз-м’ячений любов’ю і теплом, тримав руку все в однім положенню. Аж заніміла.
— Най їх дідько бере. Повісят — повісят.
XXII
Опришки стрінули Марусяка, як князя, а Марусю, як княгиню. Зчинили таке гейканє з пістолів, що аж ясні полонини димами вкрили. Чомусь раділи усі страшенно.
На обід посідали за величезним, найбільшим каменем. Варили якесь м’ясо, вибираючи шерсть пальцьома, краяли буджениці грубими букатами, ковбаси тверді, як патики; розкладали на листах будзи, бриндзю, бануш колотили — словом, справили таке сєто, що хуч би й на храм.
Переголодніла Маруся їла, як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так ґречно припрошували, мов які шляхтичі. А як поводила очима доокола — дух захоплювало.
Синь, синь і синь... верхи, верхи, верхи, мов застиглі блакитні хвилі, а по них ходять зблукані тіні хмар. Далека Говерла півприкрилася прозрочис^им серпанком і задумалася. Шпиці пописалися ребрами, яскраво відсвічуючи на сонці; а там розлігся масивний Піп Іван, мов мертвий колосальний звір задубів.
А тут, коло каменя, — буйний свавільний квітник барвисто вбраних людей. Червоні яскраво сардаки, узорчисті химерні киптарі, ремені, биті спижем, крисані, блєховані в білих, синіх, зелених перах, готурах, павичах, з блискотками й дармовисами, пістолі й кріси, кинені в шувар. А троха осторонь позмітувані терхи лежать купою, пасуться коні; веселі вигуки над вогнищами, розкотистий регіт, а над усею тою дивною в фарбах і комбінаціях картиною, рядом із сонцем, в безмірній вишині парить орел, і зрідка долітає звідтам, з небесних просторів, спокійний клекіт.
(Продовження на наступній сторінці)