— Він казав: "Ти лиш ми іскажи — ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, — кае17, — можу й так, і так". А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного — ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: "Візьми ти, — кае, — іми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лили-ка крила, та очі з миші та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обірничка денце візьми, а витак троха згури та ладану крішку та й усе тото змішєй, та найди тогидний воріх, шо то зиму перележів, та не зійшов, бо му чірвак середину виїв, та й тото усе поклади у вотой у воріх. А їк меш класти, примовєй: "Так наді мнов аби Пилипко пролітав, їк цес мотиль усі дороги пролітав. Та й аби я так не могла від Пилипка за-кєжіти, їк перехінна дорога та й не може си з морем споїти. Та й аби так Пилипко не мав мені путері18 дитину зробити, їк цес воріх не має сили навесні сходити, а я би тогди ви’не-го дитину мала, йк цес мотиль ме літати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видіти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цій шкаралущі горіти, а дівка цев голков шити та й цим обірником ремінє прикрашєти. Та й Пилипко аби наді мнов тогди силу взєв та й мені дитину із-робив, єк си зо мнов ізвінчєє, а доки си не звінчєє, то аби ми так нічо не зробив, їк я цес гудз зав’єзала, а він самий си не розпустив, так аби мені дитину не зробив".
Оришка оповідала з запалом, горда з такої ученості свого Пилипка, і забувши навіть, що це про саму її йде річ. Але потім нараз згадувала і, заревівши, знов утикала лице в ковдру.
— І ти все тото робила?
— Ає! Та сми робила усе, їк він казав, та, ади, ношу цес горіх, запав би си, й дотепер, на голім кілі, — і Оришка підіймала сорочку, показуючи на тонкій бронзовій фігурці шнурочок коло бедер.
— Фе... що ти робиш, Оришко?.. Встид.
— Аби-сте виділи...
Але чим допомогти справі, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василеві; гадала, що він, як пастир духовний, прийме цю вість близько до серця, але, на превелике своє здивовання, почула рівнодушну відповідь:
— Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нічого тут не пораджу. Гадаєш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рік отут, у одній моїй парафії. Бо ті гуцули — то як дики. То такий зіпсований нарід, що поняття переходить. Що я наговорюся їм, що си я набештаю, — і то все мов об стіну горохом, а то все ні до чого. Та вже не хочеться мені й губи отворити: дідько вас бери, чи я маю за вас у смолі кипіти? Дав би бог свою википіти.
Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.
А вночі Маруся лежала, розпалена думами, і... завидувала Оришці.
"Вона взяла свою частину. Надіялася на якийсь там горіх — і свобідно любила. Чому ж мені не дано навіть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той леґіник чорноокий носить його на вістрю своєї бартки? Чи не в камені тім великім заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де моє хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?"
IX
Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами з Криворівнею, той потік біг, власне, з яворівського боку — це все наводило на думки.
Рішила їхати до Яворова: там в неділю мав бути храм. Властиво, між яворівським і криворівським парохами майже не було жадних відносин: ні о. Василь не їздив на храми до Яворова, ні, знов, яворівський ксьондз не приїздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче їхати до Яворова, здивувався і навіть розсердився.
— Таже ти не знаєш там нікого! Я сам з тамошнім паро-хом знакомий от так, лише з реколекцій та соборчиків.
— Ну, то що? Я можу й зовсім не йти до священика: побуду лиш у церкві та й назад.
— Та ти збожеволіла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.
— А коли образяться, то зайду.
— Нікого не знаючи? І тебе ніхто не знає.
— Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.
О. Василь лиш руками розводив.
— Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?
Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.
— Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.
— Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?
Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.
Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:
— Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке, їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.
О. Василь висував останній аргумент:
— А служба божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.
— А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві — служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.
— А що ж я їй — паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?
— Та й то би не завадило. Правда, Марусе? — жартувала стара їмость.
О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.
— Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити — якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?
Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.
А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.
Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів — мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок — ним тягнеться безпе-реривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, — і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.
От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.
Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.
— Єк днювали, Адно?
— Гаразд, шо ви май?
— Ци дужі, Мику’?
І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:
— А єк кажете, кумко, — ци в добрім перебутку цес день си опровадит?
Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Ва-силина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає щучо, влучно, б’є в саму болячку.
— Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.
Молодиці троха не в сих, ідуть уже на мир:
— Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнів заходите?
— Я си нікому не зурічую, най і мене не чіпают.
— А йдім, кумо, най си преч каже з таков заходити. Ади,
' у неї зуби на продаж.
— А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не зда-ле. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!
Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.
Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: любас забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:
— Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: "Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!.." Зоздріла мене та д’мені: "І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти..." А я вже таки скі-мував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: "А хто?.." — "Та Онуфрій, — кае, — мого чоловіка, — кае, — забив..." Ага, суко, кажу, дограла си?
Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска — побили би камінням. Дивна ненависть двох полів...
— Іду я д’хаті, а він лежит на порозі, та вже й крови з не-го полили: "Дєкувать ті, — каже, — Парасочко", — лиш упо-вів. А вна, сука, дріжит, от їк лист дріжит.
"А я ж тому винна?" — вповідат. А він вже нічо й не каже, лиш харчит...
Сонце ярко світило. По горах повзли тіні хмар, і здавалося тоді, що, замість одної гори, стоїть дві: одна темніша, друга в світлі.
(Продовження на наступній сторінці)