А Олексі того не треба. Йому треба таких хлопців, аби й у них так горіла душа, як у нього. Треба, щоб і вони знали, як там, на далекій Україні, розправляються з панами їх брати гайдамаки; щоб не чужими були імена Верлана, Медведя, Гриви; щоб знали, хто то був Хмельницький і що він зробив для України. Я приведу їх, своїх леґінів, до єгомостя, нехай і їм розкаже, як мені, щоб вони знали, куди й навіщо йдуть, щоб не кидалися у вир боротьби з закритими очима, а йшли свідомо, твердо. Тоді тільки поведемо за собою людей, люди нам повірять, візьмуть за зразок і підуть нашим слідом.
А для того треба приготуватися. Треба довго і солідно підбирати дружину, намітити план і круг діяльності, роботу першої черги і другої черги. Треба заготувати зброю, припаси, місця для сховку. Щодо цього, то…
Олекса усміхнувся. Він знає такі ізвори, такі дебри і печери, про які ніхто й поняття не має… Гуцул, природний гуцул–чорногорець не знайде туди стежки, а не то поліція чи яке там восько.
Але то все треба виготовити, наладити. Взагалі роботи багато. Зрештою, й час є. В такім ділі спішити не треба. А тим часом отець Кралевич зав'яже зв'язки з Україною, дасть туда знати, що держіться, мовляв, хлопці, бо й у нас уже щось зачинається. Іде вам, браття, допомога з високої Чорногори, від братів гуцулів — опришків. Бийте ви там, а ми тут — десь зійдемося на середині.
І ріс Олекса при тих думках. Брала його нетерплячка. Скоріше би все ж перейти цей підготовчий організаційний період та взятися до справжнього діла. Але чоловік гадає одно, а життя приносить йому в дар несподіванки. Так трапилося і тут.
III
Пан Кшивокольський ніколи не випускав Олекси Довбуша з поля зору. Це не була одкрита війна — це була партизанщина. З вилазками, засідками, несподіваними випадами в тилу. Вже сто разів робив Олексі всякого роду прикрості, сто разів надуживав, хоч і злегка, правда, своєї влади, але все не вважав іще себе помщеним досить, все рахувалася якась заборгованість. Тому ловив кожну нагоду, аби дошкулити ненависному хлопові, не пропускав нічого. І ось побачив можливість зробити велику пакість і — що вже зовсім добре — самому зостатися на боці.
Знайшов пан ловчий нового економа, якогось пана Болсуновського. Молодий чоловік, він приїхав недавно, в ділянці економіки ще цілком не встиг себе виявити, зате виразно й одразу виявив себе як любитель прекрасного полу. Ще не розглянувся добре на селі, ще не знав, хто, де і що, а вже міг розпочати рахунок своїх побід одразу з досить поважної цифри, яку невпинно й замалим не щоденно збільшував. Правда, це не було вже так трудно. Не ходив сам, не вишукував, не полював, а просто зганяв дівчат і молодиць на двірську роботу, робив побіжний вибір і велів одній іти до покоїв ніби мазати, чи в печі палити, чи ще там що — та й авс.
І от пан ловчий курський надумав використати малу обізнаність нового економа з людьми й стосунками та натравити його на Довбуша. Не на Олексу персонально, а на його жінку. Мисль подобалася. Відкладати було не треба, бо кожного дня пана Болсуновського могли просвітити, що таке Довбущук Олекса, і тому раз по обіді пан ловчий курський розпочав:
— Пане Болсуносю! Буде з пана хлоп до дівчат, я бачу. Коби такий і до роботи, то кращого би й не треба.
Пан Болсуновський посміхнувся, підкручуючи свої шовкові, тонкі вуса.
— Але дивно мені, що пан вибирає чи, властиво, зовсім не вибирає собі кращих яких об'єктів для своїх… пригод. Я би на панськім місці — ого! Я би не годувався січкою й половою, а самими ягодами.
— Може, пан знає які "ягоди" та мені закомунікує?
— І овшім. От тут єсть одна молодиця…
— Як ся називає? Завтра ж буде моя.
— її чоловік називається Довбущук Олекса. Зрештою, не маю наміру ставати на куплєрку — то ж досить. Краще скажіть, як наші сіна цього року.
— Маємо вигляди, маємо вигляди, — і пішла звичайна ділова розмова.
Назавтра пан економ в число жінок, що мали йти на двірську роботу, вставив ім'я Єлени й загадав іще гайдукові, щоб конче була.
Гайдуки, які знали напруженість стосунків між "домами" Довбуша й Кшивокольського, переглянулися.
Єлена особливому натиску гайдука — "але щоб була конче" — не надавала особливого значення. Це був звичайний додаток до всіх панських наказів. Хоч і чула, що новий економ вибирає собі молодиць до покоїв, то це її не лякало. Була певна, що без жіночої згоди в таких випадках нічого не буває. А як сама йде — ну то вже таке…
Коли прийшла до двору, їй зразу ж сказали, єхидно по–смішковуючись, що кличуть до хоромів. Йойкнуло, правда, серце, але не боялася. День божий і людей тільки надворі… Увійшла — одразу ж клацнув замок. Настрашилася, але ще не зовсім. І тільки згодом почули люди шалений крик, брязкіт скла. У розбите вікно лізла Єлена, а її тяг назад осатанілий економ. Люди стояли непорушно. Ніхто не кинувся помогти, порятувати. Вся порізавшися, вискочила–таки Єлена, впала, підстрибнула й побігла до хати, лишаючи криваві сліди за собою. Пан Болсуновський, розхристаний, лютий, вискочив на ґанок.
— Чого стали, вилупивши очі… псам вашу маму! Марш мені до роботи!
Старший гайдук покивав головою. Чомусь спитав:
— Чи Олекса був дома?
— Був дома, — понуро сказав гайдук, що ходив кликати Єлену.
— Ну, тоді тікайте, пане, і то скоріше.
— Хто?… Я тікати? Перед ким?… Перед хлопом вонючим? А не діжде він того!.. Та коли він насміє лише наблизитись до двора, я його застрілю, як собаку… Але він не посміє… Бо він знає, що у мене зброя… От я зараз…
І побіг до покоїв. Гайдучня, перешіптуючися, переглядаючись, почала розходитися. Не цілком, а так — щоб і бути, і не бути. Щоб і бачити все — і зостатися на боці на випадок чогось.
— Куди ж ви? — пробує спитати старший. — Адже Довбущук туй–туй прибіжить.
— Ще прибіжить чи ні, а робота стоятиме…
— Як він прибіжить, то й ми прибіжимо…
І коли пан Болсуновський вибіг на ґанок із рушницею в руках, то в дворі вже було майже порожньо.
Сиротливою купкою стояли жінки, бо зігнали їх на роботу, піти самовольно не можна. Дехто з гайдуків тікав.
Пан Болсуновський хотів було їм крикнути: "Куда ж ви? Зоставайтеся!" — але подумав, що це можуть витолкувати як боягузтво з його боку, а показатися боягузом перед женщинами він нізащо не хотів би.
— Повтікали. Ах ви, труси!.. Ну чекайте, я вам покажу…
І ходив по ґанку з рушницею в руках, кидаючи від часу до часу:
— Я не буду з ним довго… Крикну — стій! А як не послухає — бах, і конт. Але щось нема його. Мабуть, перелякався і тремтить.
Надаремно так думав пан Болсуновський. Жінки зашепотіли, показуючи на дорогу. Глянув і економ… І коли глянув, то одного погляду було досить, щоб оцінити, хто то біжить. Тепер би вже й тікати, позабувши і женщин, і сором, але куди?
То не тур казковий, похиливши рогату голову, ломить дерево під ногою, розбиває камінь копитом і піною росить траву. То не барс летить, витягнувшися в одну лінію, аж свистить повітря, мов від стріли, спущеної з нап'ятого злобою лука. То Олекса Довбущук біжить на криваву помсту. Він і не бачить, і не знає нічого — тільки ворога… дайте ворога…
Коли побачив скривавлену жінку — вся любов і весь жаль до цієї бідної женщини прокинулися в його душі. Він знав, що готовить своїм будучим опришківством Єлені велику пайку терпінь; він болів духом і хотів би заощадити їй хоч інших усяких болів — і ото якась сволота, якась мерза, панок нещасний насилує, кривавить… Голова закрутилася в Олекси — і він, нічого не взявши, з голими руками кинувся до двора. Біг із найбільшою швидкістю, на яку був здатен — а бігав він неабияк. Прив'язували йому колись хлопці довгу, в кілька сажнів, вірьовку до голови, і коли він біг — вірьовка натягалася ззаду, як струна, й стирчала рівно, мов патик, не похиляючися вниз.
Пан Болсуновський крикнув з ґанку:
— Стій, бо стріляю!
Але навряд щоб Олекса чув навіть. А хоч би й чув, то ні на секунду не спинив би бігу.
Болсуновський вистрілив. Зірвав кулею крисаню з голови Олекси. Мов дика звірюка, перемахнув одним скоком Олекса через паркан і вскочив у двір.
Пан Болсуновський, вистріливши, кинув рушницю, вбіг до хати й захлопнув за собою двері, встигши ще замкнути. Але не було замків перед Довбушевою силою. Він гахнув усім тілом, усією вагою в двері, й вони зіскочили з петель.
Почувся нелюдський крик, коротке шамотання — й за хвильку вискочив Олекса, високо тримаючи обвислий труп економа у витягненій руці. Кричав у нестямі.
— Я йду видси… Але най — скажіт панові — най не чіпаєт моєї жінки й моїх старих. Най варуєтси… Най не чіпає… Бо я си єв'ю тогди… Єй, чюєте?… На розум іскажит панові — най не чіпаєт… І я тогди не буду на него йти… А йк ме… йк ме з мої жінки й мої дитини си збиткувати — най кємуєт! Не ближтиси д'мені, бо кождому смерк!
Кинув трупа з розмахом об землю й трьома скоками був уже за двором. Видко було, як пігнав, пігнав додому. Рахував, видно, що нім організується погоня, він устигне озброїтися, ну а тогди вже нехай підступає, хто хоче.
(Продовження на наступній сторінці)