І
Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просто:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі.
...Ішла повінь... Летіла буря...
І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
...Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.
...А батько закатував матір.
...Ну, і півтори десятини за двадцять верстов...
...Ех ти, сибірська каторго!
...Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
— Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
— Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
...Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д'ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
— Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
— Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають.
Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.
— А Гордій Пронь є?
— Та є.
— А Остап Забийворота є?
— Та є.
Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.
...А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли... Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй!
— Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла Стенька...
...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки.
...Отже, горіла, цвіла Стенька... а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалко?
— Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати.
А повстанці підводилися, до Стеньки йшли..
— Ух ти, кралечко! — цебто обняв один.
...А другий заіржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть... потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари:
— За волю... йдете?
І крикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стенька до порога:
— Цієї ночі п'ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері...
...А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
...Гримали повстання...
II
Не одна молодиця співала: "Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений — розвеселюся..." То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся.
...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.
...Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова ніч пройшла, іде, прийде — тисячі, тисячі, тисячі... Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були — тисячі, тисячі, тисячі...
...Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки...
Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп'яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим — смерть.
Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — догори зубами — в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував — так переказували по селах, по заводах:
— Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло... Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б'ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня, темна, слизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..
І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп'яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.
...І піднялися тоді вороги, вночі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по селах та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.
Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали.
Вже майже рік лютує юнак, і нездібні вороги зловити його.
...І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.
Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під'їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають...
...Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор'ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що — то анцихрист.
...Отож зліз юнак, з цеберки воду п'є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: помітив це. А баба схопила його руку — та до уст своїх, та тужити.
— Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього. ..Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак:
— Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу. А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою.
І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовним...
...Жив у тім лісі й дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.
Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м'яко ступала загибель. І прийшла загибель.
...Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес — тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
— Іде зима. Підемо глибше в ліси... Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалека таємно:
— Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
— Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче...
І одгукнулось:
— Ой, Морозе-Морозенку...
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо.
(Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
...А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо...
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!.. ...А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. Зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча...
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс...
Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
...Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
...Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак:
— Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
— Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги — це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив'янці (під віями наче слив'янка кипіла), і сказав він:
— Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину,— покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
— Тепер я буду сідати на палю... Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку — красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
— Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря... Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.
...А народ уже гудів...
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
...Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть...
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню — ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.
І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею...
...Гей, гей! Гримали повстання...
...І були — тисячі, тисячі, тисячі.