Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився.
Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
— Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
— Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
— Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить... А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає.
Макс:
— І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.
Христя спитала:
— Ви з Вівдею живете?
Наївно:
— Так, живу!
Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.
Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:
— Чого ти в кімнату не йдеш?
Тихо.
— Дюнічко!
Вона засміялась.
Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.
Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
...Далі було щодня — Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.
А по всій гостиниці співали-басували.
Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором і оповідала:
— Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте — там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:
— Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю...
Гапка:
— Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечірнім потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).
Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіалістичну війну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік, і головне — витриманий.
Макс образився й пішов до парку.
На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.
Макс пішов із парку. Потім він стояв біля "вітрини голодуючих". Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
...Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.
— Чого ви так пізно?
Христя:
— Я... так...
Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
— Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
— Так, турбує.
Потім скаржилась:
...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.
У неділю вони пішли теж за місто.
Вольський казав:
— Чудово сьогодні...
Вона:
— А завтра?
— Що завтра?
— Завтра теж буде чудово?
— І завтра.
— І післязавтра?
Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.
Розсміялась:
— Ця цинічність мені не подобається.
Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.
— Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.
— Агітація! — і скривила обличчя.
Виходили до залізниці. Збігли на насип.
Вона:
— От, дивіться: все далі й далі, а куди — невідомо.
Він:
— Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя.
Вона:
— Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
— На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.
Йшли на схід — по рейках. Простори кутались у надвечір'я.
Вівдя казала:
— Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.
— Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками.
— Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
...Зайшли далеко й мусіли повернути.
Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті — до міста.
Вівдя махнула рукою:
— Прощай, поле!
Десь несподівано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
— Це баба Горпина!
— Яка баба? — спитав Вольський.
— Та то так! — засміялась вона.— Була така... баба... чудесна...
Вирвала руку й крикнула:
— Біжім!
Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові — чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла.
В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала "трішки нафти". Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:
— Завжди читати не можна, на легені погано.
А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала — тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе.
Із світла спершу нічого не буде видно, а потім — так собі. Спати не хотілось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати.
Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки "Економічне учення" і придивлялась. "Да, воно!" Положила на стіл...
І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.
...Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко.
"Невже я молюсь?"
Підхопилась:
"Кому?"
А в голову: "Економічне учення К. Маркса — К. Кавтського... Завтра прийдете, одержите... Сьогодні нема!"
Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала.
Скоро прийшов і Макс.
— Мені щось вам треба сказати. Ходімте.
Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
— Я не піду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
— Я не піду.
(Продовження на наступній сторінці)