А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.
Шум. Гам. Крик.
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
...Але —
— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: "приїду через тиждень".
І рішила робити операцію.
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.
Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валентина:
— Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того...
...Ну-с... Іще два тижні:
Туп! Туп!
...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
...На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — "пунктуальна педантичність".
Мороз кричав:
— Ан-дре.
І хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— Слава. Слава. Слава.
...А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
...Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає манастир усе далі й далі — назад, їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.