Вивели Мазія з шеренги.
...Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже:— Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
— Ну да, живого закопали.
...Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурупалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло.
І от біля ями із зав'язаними руками стоять — Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман.
До Юхима:
— Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
— Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим.
...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
— Лізь!
Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
...Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась у листя. Іще чути було:
— Ух, ти, жидовська пико!
...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
— Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса.
...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
...Дощ знову вщух...