У своїх палких думках бачила хлопчика підлітком, ставним, гарним парубком і, що гріха таїти, в думках одружувала його, сподіваючись уздріти правнуків.
Так минав час. Їй невтямки, що вона минається під терен-деревом. Вона вговтала, переконала, запевнила себе, що так і треба.
Займає табуни, жене табуни, несе на плечах колиску, несе в руках пряжу. Тяжко? Хіба первина?
І треба ж їй було оглянутися?
Повзе, підбігає, завертаючи табуни, і знову ледве переставляє ноги, а оглянулася і остовпіла: де не ступить — з її сліду росте будяк, куди не поверне своїми вирлами — там з’являється полин.
Її поставило правцем. Будяки ростуть, як в парнику. Який вилізає, який гіллячиться, який повниться і цвіте, а який розкущився, потріскує коробочками, вже розстеляє у вовні своє насіння, і всі повиставляли колючі голки. А сиві полини курять і димлять.
Вовчиця так і скочила під терен-дерево. Губи шпарко шепотять:
— Я нізащо не оглядатимусь, я нізащо не дивитимусь. Я буду пасти очима табуни, буду прясти і колисати дитину.
Так і вчинила, але не могла себе перемогти: будяки росли їй у голові й кололи серце, а гіркий дим полинів пхався у ніздрі, до рота.
Вовчиця затіпалась. Їй виламувало старі в’язи. Била пропасниця.
Куди подітися?
Де заховатися?
І тоді знову війнув свіжий вітер. Вона знову звернула до нього своє лице. Вітер віяв і обмиловував.
Вона про все забулася: дивилася на вітер, ловила його кожен повів і знову побачила у вітрі все своє життя. Промелькнувши мельком, її життя постало перед нею так яскраво, так чітко, начеб це діялося навіть не вчора, а діється нині, зараз.
Утих добрий, утих рідний вітер, і скінчилося її життя!
Вовчиця дихала — вона ще сама творила вітер, але нічого в ньому не бачила. Перед нею було темно. Над нею всихало терен-дерево. Вона боїться поворухнутися, а ще більше боїться оглянутися, кинути своїми вирлами: де ступить — вимахнуть будяки, куди спрямує погляд — зародять полини.
Сидить, не дише: думає. Пустила добрий, далекий вітер собі в душу, а він з’єднався з її диханням. Чому ж її кидає то в жар, то в холод? Чому ж не дає дихнути? А в неї в душі щось робиться — її мучить і давить. Кричати, кликати на поміч? Кого?
Вовчиця глухо стогне, і цей стогін не спотворює її, навпаки, він начеб додає їй сили.
Вітер з рідної сторони з’єднався а її диханням — її дух озвався стогоном. Він озвався страшним стогоном, і страшний стогін здобувсь на мову.
Уста рознялись. Вона каже:
— Наші ніхто не вмирають, наші всі-всі переходять у вогонь, у слово — і живуть.
І коли вона де вимовила, знову повіяв вітер — молодий, дужий і свіжий. Бона підставила йому свої чорні голі груди.
Він віє, хоч і не проси.
І Вовчиця, прихиляючись перед ним, опустивши перед ним у ковтунах свою голову, запитує:
— Доню-доню, а в що ж перейшла ти? Потурчилася, побусурманилась для багатства великого, для лакомства нещасного… Дитино-доню! Твій чоловік заарканив тебе, він пригнав на аркані мене, а на кого закине зашморг і кого прижене твій син, мій внук, коли він виросте?! Ой, я нещасна, чи я при тямку? — Вона підхопилася і заламала руки. Взяла дитину, колисала й обсипала її поцілунками. А по боках як не будяки, то полин.
— Я не боюся, я повириваю тебе, моє будяччя, я виполю тебе, мій полине! — заклялась.
— Люлі-люлі, татарчатко, а по дочці онучатко! Бодай табуни виздихали, бодай кужіль спопелів, бодай дитя скам’яніло!
Це учув німий кастрат, вірний євнух: він завжди назирає за нею, як тінь. Доніс — і вибігла дочка. Зла і сердита, як крива шабля. Розмахнулась, їй на руці зблиснули перстені-самоцвіти, і вона вдарила Вовчицю в лице.
Вовчиця й не скривилася. Дивиться на неї своїми вирлами й спокійно промовляє:
— Я тебе, доню, згодувала, але ні разу не зачепила й пальцем.
Дочка оступилась, стоїть і, не вірячи, раптом запитує:
— А по чому ти, чортице, здогадалася, що я твоя дочка? Ти не брешеш, шайтанко?
— Мізинчик — твій пальчик: ти зрізала його з барвінком.
Дочка перемінилася.
— Мамцю, матусю! — кинулася до неї. Обіймає, жаліє і просить: — Скидай з себе дрантя — я тебе одягну, я тебе озолочу: будемо панувати.
А Вовчиця відказує:
— Ліпше моє руб’я, ніж усе твоє багатство: я не хочу панувати, я хочу в рідну землю.
Дочка вволила її волю: дала коня.
І Вовчиця сказала коневі:
— Вези мене погибати...