І, правлячи про покірність, заїкаючись про Морозенка, який у високих школах і може стати високим райцем, він слиняво натякав, даючи їй на розум, що вони могли б і породичатися, що Мелашка не може бути на заваді, як дві чи три жінки не були на заваді й самій Мелашці.
— Я темен і неграмотен, — казав він, мовби похваляючись, — але я достеменно знаю одну науку: вмію рахувати.
Морозиха заворушила кочергою жар у печі.
— Вас ніхто не обрахує.
І він, тертий та хитрий, казав:
— Коли я когось наймаю, я наймаю руки й душу, але ніколи розум. Розум я вселяю наймитам свій! Я такий: можу дати раду всім королівським скарбам світу. Для цього мені не треба ні паперу, ні гусячого пера, ні атраменту[3] — нічого, крім моїх десятьох пальців. — І заворушив на своїх колінах руками, які звикли до ножа й до колія.
Вона тієї ж ночі покинула Корбу, не домагаючись платні. "Найнявся, як продався", — думала, долаючи заметіль: берегла свою душу. Їй треба було служити. Морозиха служила в корчмаря. Підмітала бруд, сміття. Прала. В пришляховій корчмі познайомилася з смолярами. Вони взяли її в ліс, і вона разом з ними валила берези, випалювала вугілля й варила дьоготь. Жили в землянках над замерзлим Стиром. Річкою, по льоду, відправляли і вугілля й дьоготь
І на холоді у снігах їй було радісніше, ніж у різника, ніж у корчмаря в їхньому теплі.
Тиснули сильні морози. Почулося про голод. Ці чутки, одна страшніша другої, доповзали сюди, в лісову глушину. Подейкували: рік був неврожайний — озимину вимочило, ярину спалило, а король наслав хмару війська. Уланів, найманих рейтарів і піших стрільців на Поліссі стало більше, ніж дерев. Вони обсіли народ, як сарна. Шляхтичі зі своїми лайдаками кинулися їм на поміч. От і сточили все до зеренця. За зловленого у княжому чи графському лісі зайця, за зрубане дерево бідному поліщукові смерть на місці. Ні закропитися, ні обігрітися — люд вигибає. З настанням посту голодні зрушилися зі своїх сіл. Вони потяглися турмами, купами. Їх прибило й до смолярів. Найстрашніші чутки підтвердилися.
Морозиха кидала й кидала поліняччя у великий вогонь. Стікав дьоготь. Вона вигрібала непережарений жар, гасила його, виробляючи вугілля. Прокіптюжена, просмолена, штурхала довгою кочергою, надриваючись, як у пеклі. Біля кострищ грілися прийшлі поліщуки. Вони попадали й не підіймали голів. У смолярів який припас? Ставила на вогонь казана: пшонина здоганяла пшонину — такий куліш.
— Вставайте і хоч зігрівайтеся окропом, — будила, підіймаючи голодних, Морозиха.
Обідрані, в латаних свитках, ноги і голови позамотувані, позавірчувані онуччям, вони тяглись, шукаючи хлібні місця, і вели за руки посинілих своїх дітей.
Пересілися морози, відлигло, і поліщуки потяглися ще дужче — юрма за юрмою з півночі на південь. Скільки їх позоставалося в заметах? Плодили своїм трупом вовків, інших хижих звірів та хижих птахів.
А коли завесніло, коли скресав Стир і попливла крига, на річці з’явилися човни. То були довбанки-душогубки. В них ніхто не сидів. Ними ніхто не правив. Човни пливли так само, як і крижини.
Морозиха стояла на березі. Від того, що побачила, очі їй заплющилися: захиталася земля, потемнів світ — у човнах лежали люди, кожен держав у схрещених руках свічку. Вона хотіла крикнути: "Голодні, розпухлі люди пливуть у душогубках"! — але не змогла: крик застряг у горлі — оніміла.
Бурунила чорна вода. Вирувала і холодно пінилася. Тріщали, кололися, ламаючись, крижини. То вони наздоганяли човни, то човни наздоганяли їх. Зіштовхувалися, і ще дужче вирував, скипаючи, Стир. А човни пливли. В кожному лежала людина. В кожному світилася воскова свічка.
"Люди з великої муки силоміць покидають життя і світять свічками у свою смерть", — подумала вона.
Розплющила очі: річка тече, і в човнах мерехтять маленькі вогники.
Опісля того й Морозиха зібралася в дорогу. Смолярі її не спиняли. Опорядили, як могли. У личаках, у вибійчатій свитці, за плечима торбина, у руках костур, вона рушила на захід сонця. Досвітком, коли тримався морозець, і ввечері, коли підмерзало, їй ішлося легше. А серед дня, коли розкисало, ледве витягувала з болота ноги. Ночувала де прийдеться — в корчмі, у добрих людей, а то й у покинутій в лузі копиці сіна. І знов плуганилася й плуганилася. А за нею йшла весна: зеленів придорожній щирець, в поля виїжджали сівачі, на деревах прорізувалися цвіт і листя.
Під вечір вона наблизилася до Замостя. Дивилася на вали, якими обнесено місто, на його мури і зашепотіла спеченими пересохлими губами:
— Сину, де ти? — І все дивилася на вали, на будівлі, на загострені вежі, начеб її син мав з’явитися перед нею, і шепотіла: — Сину-сину, я йшла до тебе через довгу осінь, ще через довшу зиму і через нашу землю.
На замковій башті засурмила сурма. У міських брамах мінялися вартові. Морозиха зважилася підійти до брами, але дорогу перегородив спис.
— Свят-свят… — перехрестилася вона, кажучи, що в неї нема нічого злого за душею, що йде до сина, й просилася: — Пустіть мене, пустіть…
— Пріч, схизматка! Пріч!
Її не пустили, відігнали від мурів: вартові й митники суворо додивлялися, щоб у місто не було занесено моровицю чи ще якусь пошесть. Але ж вона була матір’ю: її слово могло зворушити не лише людську душу, а й бездушний камінь. Її син був близько, десь тут, десь поруч і, відчуваючи його присутність, здорожена, виморена, змучена Морозиха не відходила від вартових. Вони відганяли її, брязкаючи шаблями, списами і кольчугами, а вона все одно підходила до них, благаючи, щоб пустили до сина:
— Вчиться, він у мене вчиться: спудей…
— Студіоз? — буркнув недовірливо один вартовий.
А другий, теж не вірячи їй, обшарпаній шарканиці, сказав:
— Так чого ж ти прешся у місто? Академія на околиці — на Звіринці над Топірницею. Іди собі туди! — й показав рукою на сусідній горб, порослий гаєм.
Мляво сходили, ледве жевріючи, перші зірки. Темні сутінки приховали дорогу. Та їй не треба було ні дороги, ні навіть стежки: перед нею бовванів гай, і вона спрямувалася туди, на міську околицю, що звалася Звіринцем. "Швидше, швидше, — квапила, підганяючи себе. — Поки не позачинялися, не обляглись".
Чорний, ще не розвинутий гай був густий, корчастий. Вона негадано наткнулася на кам’яну стіну й не знала, що їй робити. Шукати браму? А може, е якась хвіртка? А в брамі, при хвіртці,— знову вартові? І Морозиха, нишкуючи під високою стіною, приглядалася, міркуючи: "Стіна понижчає — перескочу". Знайшла таке місце. Свитку на руку, щоб не зачепитися, не повиснути, порожня торбина за плечима, — подерлася, вилізла на стіну, сіла й дивилася з неї, як сова.
Там, у глибині гаю, проступали будівлі й будинища. В деяких вікнах світилося. Світло цідилося, пробиваючись з-за дерев. А дерева широкі й високі — дуби та буки. Вона побачила пороблені доріжки. І все сиділа на стіні, пантруючи на вікна, що світилися: "За яким же він — мій?" Серце перестало їй битися в грудях. Вона затамувала подих. Якби знала, де його вікно, пурхнула б у нього пташкою, влетіла б і розповідала, як ішла, як добивалася. Все-все б йому оповіла, щоб збагнув, щоб повірив і йшов з нею, бо їй без нього життя нема. Вікна гасли. А вона сиділа на стіні й світила очима.
— Патріє фумус ігне аліено люкулі іцілор…[4]
— Дульце ет декорум ест про патріа морі…[5]
Морозиха відвернула очі від освітлених вікон.
— Патріс фумус…
Вона впізнала голос. Вона дивилася зі стіни — доріжкою хтось ішов, спинявся й проказував:
— Ігне аліено…
То промовляв голос її сина. Але що він промовляв? До кого звертався? Вона не розуміла жодного слова. А голос був його, його!
— Дульце ет… — повторював високий і тонкий юнак у довгій свиті й плащі.
— Несторе, сину! — скрикнула Морозиха на стіні, скочила й побігла до нього.
— Мамо — скинувся юнак.
Вона обхопила руками його голову, відчуваючи, як їй у долоні б’ються і пульсують жилки у його скронях, а він, припавши до материнських грудей, наслухав, як то завмирає, то оживає, постукуючи, її серце. "Сину!" — тільки й спромоглася добути із себе Морозиха. "Мамо…" — тільки й зміг обізватися спудей. У цих двох словах зійшлись і з’єдналися дві душі — одна мука.
Над гаєм сходив, викочуючись, місяць. Великий, вишневий, він освітив їх під високим широким дубом.
— Чернець не чернець, міщанин не міщанин?.. Сиджу, вирячилась зі стіни. Ти чи не ти? Твій голос! — казала вона й гладила його кучері.
— Ой мамо… — почула у відповідь.
— Що ж ти таке промовляв? Молився, мій сину?
Спудей сказав про дим вітчизни і про щастя вмерти за неї. А їй так багато хотілося оповісти йому, та вона мовчки зняла вгору руки, скинула очіпок, розв’язала вузлика й, держачи свої долоні човником, піднесла їх йому до очей.
— Ось який подарунок я тобі принесла, сину, — пучку попелу.
Він схилився над материнськими долонями і відчув дух спопелілого вогню. Немало вчився, а це була наука над науками: серце стискалося, а руки прагли до зброї.
Дмухнув вітер і розвіяв попіл по всьому світу.
А вони стояли при місяці. І їхні тіні в його червонясто-блідому світлі то ворушилися, то, злившись в одну, були несхитні.
(Продовження на наступній сторінці)