Фашисти облягли, а потім захопили станицю. Забрали все до решти, не зглянулися на дитину. Тільки півень залишився, втік, і його не могли зловити. Стару на окопи, молоду теж, а дівчинка попідтинню. Фашисти ввірвуться в хату, шварготять. А дівчинка така гарна, що її краса навіть їх на хвилину робила людьми. Чого в неї білі коси і ясні очі? Хіба їм здогадатися, що вона волошка в житі, краса.
— Гайда! Гайда работай!
Дівчинку бавили чужі діти, а коли їм набридало, то залишали півневі. Нехай він догляне. Йому це теж набридло. І він, гребінчастий, червоноперий, якось узяв та й клюнув Світланку в лице. Око не випив, а слід свій лишив. Так що вона стала значеною. І коли стала підростати, то не могла загубитися. Не бачили дівчинки з ямкою? Чому ж ні, в бур’яні порпається.
А потім сто коней летіли зі сходу на захід. І всі вершники живі. Та ні один кінь не спинився.
І сказала свекруха:
— Мого нема…
А невістка:
— Дівча… Воно ж таке, як він. І брови, і очі…
А свекруха ще раз сказала:
— Нащо мені радість? Мого нема…
— Підемо, Світланко, додому.
Лежала глибока зима. Із станиці їх повіз трактор. Сиділи в причепі. Мала кричала: "До баби! До баби!.." Охрипла. Трактор на білому снігу копав синю дорогу. А там трохи залізницею, більше пішки. Вночі дорогу казали зорі: падали попереду. Вдень вело сонце. А в завірюху шуміли безсріберні верби обіч розбитих полустанків: туди, туди… І так через усю Україну. А дома ні кола, ні двора. І дівчинка Світланка росла на материнських руках, вони дуже боліли…
— А що далі, бабо?
— Далі всяке було. Більше жорстокого. Аж прибився до них Іван. Він полюбив Світланку, як свою. А вона не хотіла нізащо називати його татком. У нас татка нема — дядько. Якось вони переїздили з одного містечка в інше. Спакувалися, самі посідали в машину, а Світланку поставили на землі й кажуть: "Не будеш кликати Івана татком, то не візьмемо із собою, покинемо". А вона закусила губи. Сліз нема. І стояла так, аж поки рушила машина. А тоді гукнула:
— Тату!
Іван зіскочив з машини, вхопив її на руки. Поїхали. Згодом у Світланки знайшовся брат Женя…
— Бравий вояк Швейк?
— Ага, він зараз у солдатах.
— А його сестра — то моя мама?
— Ти як здогадалася?
— Бо її звуть Світланкою. А як звали її маму?
Баба Тамара думала, що їй відповісти. Насправді її звуть Теклею, так і в паспорті записано. Їй дуже не подобається це ім’я вона переконана, що від нього всі її злигодні, тому стала Тамарою. Але чи це ім’я, яким її охрестив козак-кубанець, допомогло їй?
Баба так нічого и не сказала.
А в нашій мисочці вже нема борщу, допомогла бабина казка. "Воксанка з’їла густе: бурячок, моркву, капусту, квасольку, а рідке випила. Взяла мисочку обома руками і в рот.
— Дно! На тобі дно!
Тепер їм я, а вона кепкує:
— Я показала дно, а ти не можеш.
Скільки разів, сідаючи за стіл, ми обганяли одне одного. Зараз вона мене випередила.
Парують котлети. Кухня пахне м’ясом. Воксанка робить "Ох!" — і питає:
— А тепер куди ми поїдемо?
— Мабуть, до другої баби.
— До маленької?
Баба Тамара велика, а баба Настя мала.
— А ти пам’ятаєш, що є в маленької баби?
— В неї є корівка, півник, собачка і дід Микита. Я так хочу до маленької баби… — І її голосок дзвенить так само, коли вона признавалася сусідці: "Я вже бабу не люблю, татка не люблю. Ввімкнеш, Надю, телевізор?"
Вона відщипує шматочок котлети і вголос думає:
— Півник раненько-раненько заспіває: "Кукуріку!" Кукуріку — вставай рано, чоловіку! Я встану і пожену корівку пасти, а потім буду гратися із собачкою. А потім маленька баба мені щось дасть, посадить на коліна і теж щось розкаже. Правда?
— Розкаже… Це буде в неділю, бо в будень у маленької баби часу нема.
— Ми посідаємо під яблунею.
— Ага, під тією, що під хатою.
Цвіте яблуня, і білим цвітом падають слова.
У селі-веселі росла дівчина. Її мамою була земля. Тій дівчинці дуже хотілося бути щасливою. Вона пішла до циганки, щоб та виворожила їй долю. А циганка глянула на неї: "В тебе коси буйнокосмі, твої очі вловили всі зорі. Хіба таким ворожать?" І не захотіла ворожити.
Верталася дівчина від циганки, а земля їй казала:
Весь твій вік буде робота, прястимеш довгу нитку, а коли допрядеш до кінця, заберу тебе.
Дівчина була молода, не дуже йняла віри тим словам.
Женилися її брати, ділили землю, а їй дуже мало лишилося. І ніхто до неї не хотів свататися. Вона подумала, що їй, мабуть, довіку судилося сидіти в дівках. Тож коли її посватав удівець, відразу подала рушники.
А в той час люди побивалися за землю. Удівець спродав своє господарство, спродав жінчине придане, і вони купили собі горб землі. І на тому горбі, ще голому, біля вечірнього багаття молода молодиця думала: "Я маю силу і буду робити. Чоловік у мене дужий, у нас будуть діти…"
А поруч з їхнім горбом ще один, сусідський. Там двоє хлопців як розбійники, а батько отаманить. І каже він старшому синові:
— Той горб, на якому ми сидимо, мав би бути твій. Але ти ліпше пануй на отому, — й кивнув на сусідський.
— Як же я його опаную, тату?
— Вбий другоженця, візьми його молоду жінку, от тобі й уся мова.
Злякався старший син, а брат його під’юджує: "Я тобі допоможу". Ввійшли вони у змову, будуть того чоловіка вбивати. А той про це й не здогадується, сам ходить до них у гості і їх до себе запрошує.
Вони засіли на нього, ломом по голові, а він полежав, полежав та й ожив. Розсердилися брати ще більше. Якось підстерегли його і кинули в глибоку криницю. Тут йому й гаплик. Старший брат давай залицятися до молодиці. А її чоловік виплив з криниці, з самісінького дна.
На сусідському горбі хата під бляхою, забудова, як у раю. А на тому, де вдівець з жінкою, вітрам зачепитися ніде, верховодять собі. Садили вони вишні, садили яблуні, а злі сусіди виривали. Однієї ночі підпалили навіть їх. Все згоріло, а хата обсмалилася.
І став удівець як не свій. Вся робота з його рук вивалюється. Забиває у щось цвяха, не заб’є, так залишить. Звів крокви, не позшиває. Нічого йому не миле.
Все господарство на руках молодиці. Вона на городі, за кіньми, з ціпом. Стане косити — в старшого сусідського сина ноги підломлюються. Коса видзвонює, а жінка ще й підспівує: має силу.
Брати-розбійники були б зігнали її чоловіка зі світу, але тут все перекинулося. Ніби не було ночі: землю у колгосп, щоб її всім було порівну. Прийшли інші часи, а з ними і війна.
Отоді й почалося.
Сусіда-батько розчісує сиву густу бороду і каже:
— Настала нам воля. Аж тепер ми його вб’ємо. Суду нема, а люди нам не страшні.
Удівець побілів, як стіна.
— Жінко, ховай мене!
І вона ставила його в куль соломи, навіть закопувала у землю.
А сусідські хлопці зі зброєю — поліція. Шукають сусіда-недобитка. Все перекидають догори дном. Хапають молодицю за коси, тягають по землі, двійко її малих дітей підкидають ногами вгору.
Каже вона чоловікові:
— Треба щось робити, чує моє серце, що не вбережу тебе. Хоч ти і боягуз, йди в ліс.
І він пішов. А в лісі партизани, як дуби. Сядуть на коней, під ворогами земля дрижить. Вони й прийняли його. А в його руках зброя тремтить: селюк-хлібороб.
— Що я буду робити? — бідкається він.
— Я тебе навчу, як позбутися страху, — каже командир.
— Навчи, — просить чоловік.
Командир подивився на нього й питає:
— А чого, голубе, ти стукаєш зубами?
— Вже не стукаю, — зціпив він як міг губи.
Тоді командир пригнув до землі найвищого дуба.
— Сідай, та скоренько.
Чоловік сів, а дуб і викинув його аж під хмару.
— А тепер скачи! — командує командир. — Раз….
Чоловік затрусився, наче лист.
— Два! Стріляю!..
Той скочив з дуба. А партизани його вловили.
— Будеш нам коней пасти і обід варити, — сказав командир.
Чоловік подякував і вже не був таким боягузом.
А в нього вдома справжній морд. Сусіди обізвали його бандитом. Обійстя геть поплюндровано, жінку на зашморг, повели в село. Перед церквою, на майдані, шибениця, і мотузка погойдується. Діти попадали і скавулять: "Мамо, мамо…"
І повісили б її, але наскочили партизани. Молодший сусідський синок наклав головою, а старший вирятувався.
Вернулася жінка зі своїми дітьми на горб. Скніли, як мерці. Що тільки у них вродить, що вони нажнуть, старший сусідський син наскочить і забере. Він був таке обдирайло, нікому жити не давав. Та знайшовся хоробріший і вкоротив йому віку, коли він прийшов з комендатури до батька в гості.
Заревів батько, як дикий звір. Ввірвався до сусідки:
— Не вийшло, щоб жила з ним, іди і омий його в останню дорогу!
І молодиця мусила скоритися.
Скоро і сам старий вмер: з туги. Нікого в нього не було. І коли вмирав, дер пазурами землю, сам себе у гріб закопував.
(Продовження на наступній сторінці)