— А морозива зараз їсти не можна, простудишся. Буде сонце, тоді можна, — каже раптом вона, смачно облизуючись.
Чого б це? Та то ми поминаємо скверик, а в ньому павільйон — морозиво. Вона все бачить.
Простуємо під кінотеатром, тягне в кіно.
— Ходімо, "Кащей Безсмертний"!
— Хто нам обід зварить?
— Ходімо!
— Чого ти ще хочеш?
— Хочу, хочу, сама не знаю, чого хочу…
І ми манжаємо далі. Попереду ще один перехід, але він глухий. Нам би ще через одну трамвайну колію, а тоді ми дома. Ця друга трамвайна колія найнебезпечніша. Вона на косогорі. Трамваї мчать униз і вгору. Вода їх тут не спиняє. А болото таке, що не знаєш, куди ступити ногою.
Січе густий дощ. Хмари хочуть зовсім вилитися над нашим містом.
В таку погоду страх тягне в хату.
Наш будинок п’ятиповерховий, на три під’їзди, і в цьому великому будинку ми маємо кімнату. Вікно — воно ж і балкон. Тісна-тіснява у тій кімнаті. Та як вона зараз нам мила. Крок, ще крок. От і широкий вичовганий пень, на якому Воксанка любить сидіти і стояти. Але зараз вона його не помічає. Наше подвір’я повне води. Забився водостік. Обходимо, як можемо. Скоро ми вскочимо у наше парадне, відчинимо двері. А там маленький коридорчик. Він тому дуже маленький, що в ньому книжкова шафа. А в кімнаті стіл, два дивани, Воксанчине ліжко. Воно між шафою і сервантом.
Сухо і тепло.
А ще в нас повно маминих квітів. Нема де подітися з ними. Вазони стоять на серванті, на шафі, серед купи книг. І на стіні прибито підквітника. Вся кімната зелена. Не забутися б полити квіти.
Воксанка ніби вгадує мої думки. Витрушую її плащика, а вона:
— Дощ, кругом так мокро, а наші квіти сухі. Де лійка?
Чіпляємо свої плащі на двері, перевзуваємося в капці й, ще мокрі самі, поливаємо квіти.
Воксанка зі своєю лійкою-жабкою. Мушу хлюпнути туди води, мушу піднести малу на руках, щоб квіти не в’янули.
Ми в хаті. Нам дощ не страшний. Пораємося на кухні. Картоплю в ящик з-під посилки, молоко в холодильник, м’ясо на стіл — і за каструлі.
Воксанка покрутилася та й шмиг з кухні: надумала щось своє.
Окропу кипіти, бурякам різатися, моркві тертися на терці. Кістку в борщ, м’якуш у м’ясорубку. Перець, часник, цибуля — куховарська мудрація.
А в кімнаті підозріло тихо. Руки забабрані, нема часу сполоснути. Заглядаю — кімнати нема, є ляльки. Два цілих Піфа, один з відірваною лапою, заєць, бурий ведмідь завбільшки з Воксанку, який завжди сидить на кріслі, пластмасові ляльки, зелений візок, дитячий гарнітур, дитяча кухня і той лом, що стояв у мішку, — все на одній купі, ніби продається з молотка. А вона стоїть перед малесенькими терезами.
— Солі? Нате вам солі — п’ять двадцять, — і рукою по терезах, буцім взяла у жменьку, а жменьку в сумочку.
Зобачила мене і розгубилась.
— Я зараз м’ясо крутитиму, я була на базарі.
Ліпше я б не заглядав. Повзаємо, шукаємо її м’ясорубку. Є головка, нема ручки. Знайшли ручку, нема ножів. А гвинтика так і не знайшли, нема чим прикрутити до табуретки.
— Де ж той гвинт?
— Згубила.
— Як же ти згубила? Хіба ж то було вночі?
— Може, й уночі.
Прив’язуємо її м’ясорубку нитками. Удвох крутимо м’ясо і робимо котлети.
Сонця як не було, так і нема. Сонце не може витертися.
Наробившись, Воксанка помила руки, на стілець і до дзеркала. Кіски з лоба обіруч за вуха, пальцями по щічках, пустила пальці на брівки. А очі в дзеркалі.
— Все! — це означає, що вона причесалася і попудрилася.
— Чепуруха.
— Я як Надя! — тобто сусідка. — Впоралася, зараз іду на роботу. Ти дивися за борщем, — і зорить, де її сумочка. Та сумочка червона, з віконечком, а у тому віконечку сидить пупсик. Тільки тієї сумочки не видно. — Ні, не треба на роботу. Завтра. Давай будемо гратися! — і думає, в що гратися.
— Давай позбираємо цяцьки.
— А тоді будемо гратися?
— Будемо.
Ми запихаємо, не розбираючись, що і до чого, в мішок, звільняємо собі місце. Бурого на крісло, Піфів і зайців на диван.
— Я буду гуси, а ти вовк. Добре? — вона біжить, стає за штору.
— Гуси-гуси, додому! — гукаю і лякаюся.
— А цьо? — байдуже. І згинається, щипле траву —і пасеться.
— Вовк за горою!
— А цьо він хоче?
— Вас з’їсти!.. Сірі, білі, волохаті, втікайте до хати!
Сплеск у долоні, а вона дріботить до дивана, до того, що навпроти. Гиць — і перекинулася. Мить — і вже знову пасеться за шторою, під балконом.
Впіймати її не можна.
— Вовче, не їж, братику… — і наче в’юн. — А тепер ти будь гусьми, а я вовком.
Але вовком їй довго не хочеться бути, вовкові треба сидіти і чатувати.
У кімнаті курява. Гуде долівка, і деренчить сервант.
— Когут каже: вовки ідуть! Вівці кажуть: де, де?..
Вона ховається, а я її шукаю. Хряпають двері ванної, кухні, а кімнатні як живі. Стіл підплигує, крісла підскакують. Ніщо не може встояти на місці. І в тій штовханині з дверима, з меблями тільки ярий блиск зіниць. Її очима дивиться кожний закуток, кожен закапелок. її ніжками ходять крісла. А рук не видно, руки миготять. То вона присідає, згортається вся в клубочок, як їжачок, то навпаки, встає, мчить стрілою, не дивлячись під ноги, ні перед себе.
Я перекинувся на килимку. Вона мене впіймала. Сідає на груди, душить, лоскоче.
Падає знесилено і вона. Язичок висолопився — відсапується.
І знову мені на груди.
— От, якби нам… — і не доказує, тягне, наче довгу золоту нитку.
— Що якби нам?
Вона набирає багато-багато повітря, супиться, її довгі вії загинаються, очі дивляться кудись поза стінами.
— Ох…
Те її "ох" таке глибоке, що в ньому можна втопитися. Воно вимовлене з таким великим сумом, ніби зболіло.
— Чого тобі тяжко?
Мовчить, уся принишкла. Чубчик настовбурчився, руки опустилися, плечики схнябились. Поволеньки заперечливо хитає головою, що не втомилася, і дивиться далеко-далеко, щось шукаючи.
— Знаєш, якби мені…
Я не перебиваю, очікую.
— Знаєш, знаєш, якби мені дудочку! — і бах обличчям у мої груда. А грудям тепло-тепло. І вже ніби не вона, саме її тепло каже далі:
— Я б думала, я б заграла…
— Ти хочеш Шугаєвої дудочки?
— Ага.
— І що б ти думала, що б заграла?
— Я б заграла, щоб було сонце.
— А ще?
— Щоб була мама.
— А ще?
— І щоб у нас була велика-велика хата! — вона розкидає руки, розкидає їх, як може, широко.
А я дивлюся на неї і дивуюся: чую запах смереки — зелену тугу. І пахнуть таємницею далекі гори. Високі й зелені, вони прихилили зелені обрії, розсувається біляста негура, падає у провалля. І ми під самісіньким небом — над зеленим світом, над усіма полями, над усіма містами, над усіма ріками. Ми так високо, що нам навіть видно зелене море, яке спить при березі, а днює десь далеко-далеко. Нам дуже добре. Ми щось знаємо, знаємо стежку до Шугаєвої сопілки. Круто в’ється та стежка.
— Ти зроби її мені… дудочку, — каже Воксанка і тулить свої руки до малих грудей. Прищулилася, ніби чує, як та дудочка грає.— Сопілочку-денцівочку. Ти ж тато!
У моїй голові вистукують думки: якби калина, я б тобі зробив, як робили ми колись собі на пасовиську. Але гаятися не можна, треба робити. Набридло малій грати на пальцях.
— Давай пошукаємо паличку.
— Яку?
— Будь-яку, аби паличка.
Воксанка не знає, яку паличку і нащо вона, але зривається з місця. Ми починаємо шукати скрізь: під столом, під шафою, під диванами. Ні там, ні на нашій кухні паличка не виросла. В коридорі, з-під секретера, повзаючи на чотирьох, витягуємо стару лопатку, про яку думали, що загубилася.
— Є? — питається.
— Є! — відказую. Беру ножа, відрізую держальце. Воксанчині руки так і просяться, щоб потримати його.
— На тобі паличку. Помий її.
— З милом?
Ми миємо паличку милом, аж поки вона не стає зовсім біла.
Тоді я беру олівця і буцім випікаю ним рядочок значків-голосників. І коли все готове, тулю паличку до уст, перебираю пальцями:
— Ду-ду-ду-ду… ду-ду-ду… — і примружую очі, і хитаю головою, і притоптую.
— Я! Дай я! — вона вихоплює з моїх рук оту дудочку, швиденько вмощується на своєму стільчику, колись синьому, а зараз облізлому.
— Ду-ду-ду-ду… — її повіки солодко злипаються, біла голова хитається, як на вітрі, а ніжка відбиває такт.
Що їй сниться? Що їй бачиться?
— Ти граєш, а я бачу красу…
— Со?
— Красу.
— Яка вона?
І я мушу їй казати.
(Продовження на наступній сторінці)