Як дійшла мова до безсоромного і злочинницького вчинку воєводи, батько схопився з місця, увесь затрусився, обличчя його почервоніло; він вдарив кулаком по столу, а тоді заридав пекучими слізьми. Тяжко боліло вражене батькове серце, обурювалася душа за потоптану достойність людську. Заспокоївшись трохи, вимовив:
— Бідна наша головонька! Нещаслива наших людей доленька!
А коли Ганна розповіла про те, як її привезли в підмосковну вотчину і там силоміць вінчали з холопом, це знову страшенно роздратувало і безмірно обурило батька.
— О єретичні сини! Куди вони затягли нас, бідних! — скрикнув він, і не можна було відразу зрозуміти, про кого він каже.
Коли ж дочка, розповідаючи все по порядку, дійшла до того, як, утікаючи від Чоглокова, прийшла до Дорошенка і той поклопотався за неї, Кус промовив:
— Єдиний свій чоловік знайшовся на чужій стороні при лихій годині! Сам нещасливий, а споглянув на чужу нещасливу долю. Дай, Боже, йому щастя-здоров’я! Якби його там не було, до кого б вона втекла, до кого б вона прихилилася між чужими людьми-ворогами!
Ганна розказала, що коли виїздила з Москви, дяки обдерли її лиходія Чоглокова.
— Та й тільки! — вигукнув батько. — Покарали ж!
— Мало йому буде — спалити його на жару або живцем шкуру з нього злупити! Усе б ще не по заслузі йому було, — лютувала Кусиха, бо, слухаючи оповідання Ганнине, дуже розсердилася, хоча сама вона була добра і не могла зробити нічого такого, про що говорила.
Ганна розповідала далі, що перед від’їздом її з Москви Дорошенко повідомив їй про новий шлюб Молявко-Многопіняжного з іншою. При цьому Ганна заплакала і закрила обличчя руками. Батько насупивсь і повісив голову. Кусиха почала докоряти стару Молявчиху, приказуючи, що все це вона так підлаштувала, направила свого сина покинути при лихій годині і забути свою дружину, що зникла.
— Бог те знає, — вимовив Кус, — може, й не стара; може, сам молодий якось провідав, що його жінка з іншим повінчана. Адже ж: як би пак його з другою повінчали, коли б не знали певне, що перша його жінка сама вже повінчана з іншим?
— Я його не винувачу, — сказала Ганна. — Запевне, йому довели, як на долоні, що я з іншим повінчана, і він те ж зробив. Чим він винен? Моя доля нещаслива винна.
Та й заридала знову.
— Авжеж! — дратувалася Кусиха. — Щоб його душа так пролилась уся, як оце через нього ллються сльози моєї дитини!
— Баба, як є баба! — промовив Кус. — Сама не знає, на кого сердиться. Правду повідати — чи винен він, чи ні — того не знаю, а коли винен, то все-таки менше від усіх.
— А хіба ж вона чим винна проти нього? — запитала Кусиха.
— Тато правдивіший, — відказала Ганна. — Ні в чім, ні в чім він не винен. Дай, Боже, йому доброго здоров’я та щастя з іншою, аби тільки вона його щирим серцем так любила, як я. Не судив нам Бог укупі жити, а я йому не те, що нічого злого не жадаю, а рада б іще хоч яке лихо перебути, аби йому добре було!
— Випила ти добрий ківш лиха, дочко! — продовжувала Кусиха. — Не дай, Боже, куштувати його за такого поганця, що відвернувся від тебе і наплював на тебе!
Кус додав і своє слово:
— Я бачу, що цей молодець дуже здатний і зумів собі стежку протоптати. З простого рядовика — нашого брата — піднісся у панство, сотником одразу став! Та зась! Зазнався, мабуть, скоро. Скинули, кажуть.
— І я чула, — сказала Ганна. — Скинули, а Дорошенків брат — сотником у Сосниці.
— Єму сількісь![58] Із багатою панною оженився, з Бутримівною. Це люди багаті, — зауважив Кус.
— Буває, тату, що з бідною приязніше шматок житнього хліба гризти, ніж із багатою смачний обід їсти та дорогі напитки вживати. Нехай же обминає його, Боже, недобра доля! — промовила Ганна.
— Та як же це? — дивувалася Кусиха. — Ганна йому жінка була, а тепер уже що ж вона: не жінка йому стала, чи як?
— Я йому жінкою і лишилася, — продовжувала дочка. — У мене лист є від патріарха з його Приказу даний: те вінчання, що на мене в Московщині силоміць наложили, не вважати за вінчання, а мене вважати за жінку Молявці-Многопіняжному. Так патріарх присудив.
— Оце в Молявки дві жінки разом буде, чи що? — запитала здивована Кусиха. — Цього за нашим християнським звичаєм не можна. Яка-небудь та одна йому жінка повинна бути: або ти, або ота, друга.
— Або ні та, ні ця, — виголосив Кус. — По моєму розгляду — так. Хоч не винен він, що з двома побрався, але вже як перша жінка знайшлася, так не годиться завдавати жалю ні тій, ні другій, і не жити б йому ні з першою, ні з другою, а йти в монастир Богові слугувати.
— А я ще раз кажу, — мовила Ганна, — нехай живе в щасті-здоров’ї з тією, що полюбила його без мене. Ні в чім він проти мене не согрішив,
ні я проти нього. Я по вік свій турбувати його нічим не стану. Адже ж ви, тату й мамо, не проженете мене зі своєї домівки. З вами вкупі житиму, вам годитиму, вам слугуватиму, старощів ваших доглядатиму, за вас, тату й мамо, щодня й вечір, встаючи й лягаючи, Бога благатиму. От так увесь вік свій і коротатиму.
— Дитино люба, — втішала Кусиха, — ти ще молоденька. Може, Бог, коли милосердя його буде, нагородить тебе за все те лихо, що відбула невинно. Може, Бог пошле тобі дружину.
— А як я маю з тією дружиною зійтися? — озвалася Ганна. — Хіба я її шукатиму?
— Не ти, доню, її шукатимеш, а вона тебе знайде, — сказала Кусиха. — Ще ти хороша, доненько моя: хоч і спала з виду від того палючого лиха, а ще не зовсім зниділа.
— Не знаю, — промовила Ганна, — того, що буде попереду. Не знаю — і вгадувати про те не хочу і зарікатися не буду. Одне тільки знаю: не піду я ні за кого такого, що мене щиро не полюбить і що я сама його не полюблю. Оте я знаю. А що далі зі мною станеться і яку Бог долю мені судить, про те не знаю і думати про те не хочу.
— Це розумне слово, дочко, — погодився Кус. — У Бога за пазухою все напоготові. Треба жити, як набіжить, та й годі. Слава милосердному Богові: ти у нас одна, а в нас худібонька, хвалити Бога, є: хоч ми не дуже багаті, а все-таки недостатків не знаємо. Усе наше — твоє. Коли очі наші заплющаться, — нікому ж воно все залишиться, як тільки тобі.
Так погомонівши, посідали обідати. Усі випили наливки. Кус вийняв великого срібного кубка, якого подарував один значний військовий товариш іще на весіллі в Куса з Кусихою. Наливши повного наливкою смородинівкою, Кус підняв кубка вгору і промовив:
— Подай, Боже, доброго здоров’я і щасливого віку доживання славному тогобічному гетьманові Петру Дорошенкові за те, що нашу дитину ласкаво прийняв на чужій стороні між чужими лихими людьми, нашими ворогами! Коли чим согрішив перед Богом, пошли йому, Господи, час покаяння і з великого милосердя Твого прости провини його!
Кінець.
Наприкінці книги Костомаров додає: "Про дальшу Ганнину долю в справі про неї звісток нема. Ми пильно додержували, в ґрунтовних рисах, тієї події, що випадком натрапили, розглядаючи акти в московському архіві міністерства юстиції. Ми дозволили собі оповідаючи додавати тільки подробиці історії побуту й звичаїв того часу, як ми їх знаємо з рис, розкиданих по всяких джерелах того віку".
Що до Петра Дорошенка, то він ніколи вже не вернувся додому, на рідну Вкраїну...
Примітки:
[1] Ординовати — послати, відправити.
[2] Шку́ра — знята з вбитої тварини шкіра з хутром (вовною).
[3] Дзюбатий — рябий від віспи.
[4] Принатурюватися — діал. Призвичаюватися.
[5] Кафтан — заст., діал. Каптан, жупан.
[6] Контентуватися — заст. Годуватися, харчуватися; їсти.
[7] Супружниця — один із членів шлюбної пари; дружина щодо свого чоловіка або чоловік щодо своєї дружини.
[8] Малженство — шлюб.
[9] Сажень — давня східнослов'янська лінійна міра, що в XVIII ст. дорівнювала 3 аршинам, або 2,134 м.
[10] Рожа-троянда — квітка богині кохання.
[11] Зволодати — здолати, змогти, здужати, подужати.
[12] Настільник — скатерка.
[13] Буй, буий — сміливий; зухвалий, дурний.
[14] Звомпити — діал. Втратити самовладання; розгубитися.
[15] Притвор — у візантійській християнській архітектурі крите передсіння при передній стіні храму.
[16] Регіментар, рейментар — командир, полковник, начальник війська, керівник.
[17] Сукня — жіночий одяг, верхня частина якого, що відповідає кофті, становить єдине ціле з нижньою частиною, що відповідає спідниці; плаття.
[18] Дзбан, джбан — глекоподібний глиняний, дерев'яний або металевий посуд для води, молока, квасу і т. ін.
[19] Санджаки — хоругви.
[20] Куффа — бочка.
[21] Ялмужка, ялмужна — милостиня, пожертва.
[22] Голдовний — прихильний, поштивий; підданий, підвладний, полонений.
[23] Яничари — регулярна турецька піхота.
[24] Шкалювати — лаяти, зводити наклепи.
[25] Нутряні — внутрішні.
[26] Кновати — задумувати щось; виношувати таємні, підступні плани.
[27] Стязати, сьтязати — вимагати.
[28] Аманат — заложник.
[29] Проброїти — провинитися.
[30] Сердюк — козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду; охоронець гетьмана.
[31] Варунок — умова; турбота, клопіт.
[32] Судник — полиця, шафа для зберігання посуду, а також продуктів, напоїв і т. ін.
[33] Рострухан – великий, багато оздоблений срібний кухоль.
[34] Факція — дії; напрям; партія.
[35] Нашого зданя — нашої думки, поради.
[36] Шкилювати — насміхатися.
[37] Навспинячки — навшпиньках.
[38] Суспект — підозра.
[39] Сестрениця — племінниця, дочка сестри.
[40] Рачити — мати ласку, сприяти, старатися, зичити, благоволити, призволяти, побажати, воліти, хотіти і т. д.
[41] Гострець— ревматизм.
[42] Драпіжний — сповнений бажання захопити що-небудь, оволодіти чимсь; хижий.
[43] Совито (совите) — вдвічі, подвійно; щедро.
[44] Натуркати (натурчати) голову кому — стомити розмовою кого-небудь.
[45] Хірхулі — плутні, хитрощі.
[46] Юха — спритник, пролаза.
[47] Прошпетитися — провинитися в чому-небудь, завинити перед кимось.
[48] Полуголова — начальник двох-трьох сотень стрільців у російському війську.
[49] Кіка – головний убір заміжніх жінок в Росії, носилася поверх повойника й складалася з дерев’яного або шкіряного обруча у вигляді підкови або півмісяця, чохла (сороки) і напотиличника, зроблених із прикрашеною вишивкою тканини.
[50] Райця — член магістрату.
[51] Худоба — тут у знач. майно.
[52] Єпитрахиль — елемент архиєрейського одягу; довгий перев’яз, що охоплює шию, сходиться на грудях і спадає додолу; символізує Божественну благодать.
[53] Гарапник — довгий батіг, сплетений із тонких ремінців.
[54] Гицель — людина, що виловлює собак.
[55] Кир — пан, владика, государ; титул вищих духовних сановників.
[56] Ана́нія та Сапфіра — персонажі книги Діянь святих апостолів.
[57] Вотчина — вид земельної власності, що належала князям, боярам, а також членам їхніх дружин, монастирям, вищому духівництву.
[58] Єму сількісь [Не]хай [і] так; так тому й бути; гаразд (добре); сількісь; (давн.)