Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини над дверима сараї пробивалося світло!
Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в траві замок — і в його голові сяйнула чудова ідея. "Ану, — подумав Сидір Силович, — візьму та й зачиню злодюгу, а сам — по міліцію! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!"
Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.
"Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радів подумки Сидір Силович. — Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантії він іще підпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.
— Рятуйте! — хекнув Сидір Силович просто з порога. — Грабують! — І знесилено впав на лаву.
— Де? Кого? Чому? Навіщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.
— Там! Мене! — відказав Сидір Силович і вискочив за двері. Сержант, ледве встигаючи, припустив слідом.
Коли вони наблизилися до будинку, Сидір Силович підніс пальця до вуст — тсс! — і навшпиньках пішов у сад. Кроків за тридцять до сарая він кивнув на двері й прошепотів:
— Оно, де світиться!..
Сержант вправним рухом вихопив із кобури пістолет, зняв запобіжник і наблизився до дверей. Спершу він зазирнув у шпарину, але нічого не розгледів. Тоді сержант відставив убік швабру, нечутно зняв замок і, набравши повні груди повітря, щосили штовхнув двері ногою.
— Руки вгору! Ні з місця! — вигукнув він таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — і враз застиг від подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком заніміло сидів хлопчина років десяти з блідим від переляку обличчям.
Сержантові відразу зробилося соромно: і треба ж таке, на дитину зі зброєю наскакувати! Він хутко засунув пістолет у кобуру й кинув хлопчакові:
— Не бійся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосі обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходіть-но сюди!
На порозі з’явився переляканий Сидір Силович, глянув на хлопчика — і тільки очима закліпав:
— Це — ти?!
— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.
— Та як вам сказати… — зніяковів Сидір Силович. — Річ у тім, що це… це — мій син…
— Ет! — сердито махнув рукою міліціонер. — До чого дійшли: власних дітей не впізнають! Злодій, бачте, грабують!.. — Він обсмикав форму, поправив кобуру й пішов із сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панікер, п’ятнадцять діб за хуліганство! — І сержант зник у темряві.
Тільки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.
— Як це зрозуміти? — першим оговтався Сидір. Силовий. — Ти чому тут, а не в ліжку?
— Уроки на завтра вчу, — нічого кращого не міг вигадати син, якого спіймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як Христофор.
— Уроки?! — ступив батько до поличок і зняв пляшечку із залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! І це? — Він по черзі тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокійнісінько перебували у шухляді "Побутова хімія".
При цьому в нього був такий грізний погляд, що син зрозумів: попереду серйозна розмова! Він вирішив мовчати, як герой.
Батько наче прочитав його думки.
— Чого мовчиш! — підвищив він голос. — Я вимагаю пояснень!
— Нема чого пояснювати.
— Як — нема?! Ми з мамою місця собі не знаходимо, гадаємо, що у нас у домі діється, а це, виявляється, наш рідний синочок сюрпризи влаштовує.
Раптом Сидір Силович замовк і втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомітно заштовхати під стіл якусь невеличку поліетиленову каністрочку. Але Сидір Силович помітив! Він підскочив до сина:
— Ти що ховаєш від мене, негіднику?! Ану, показуй! — І нахилився, щоб вихопити каністрочку з-під столу: вона була, як він уже розгледів, з якоюсь зеленкуватою рідиною. Але син заступив йому дорогу.
— Звідки це? — ще більше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!
— Не крав я! Назбирав грошей — і купив! Два тижні морозива не їв і кіно не дивився!
— Давай сюди! — наказав Сидір Силович, простягаючи руку.
— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син і — відштовхнув батькову руку.
— Ти глянь! — отетерів Сидір Силович. — Так ти ще й рідному батькові перечиш?! — Щиро кажучи, Сидір Силович розгубився від несподіваної рішучості сина і навіть не знав, що вдіяти. Зрештою він махнув рукою і вже трохи спокійніше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.
Розділ п’ятий
СХОВАНКУ ВИКРИТО…
Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити із сином про нічні пригоди. По-перше, після бурхливих нічних подій батько просто не зміг рано прокинутись. По-друге, на ранок він уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомій ранку вислизнув на вулицю, прихопивши із собою таємничу поліетиленову каністрочку.
Невдовзі він уже стукав у двері свого друга Васька. Христофор знав звичку цієї родини вставати разом із сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бігали кілометри по три — "од інфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою і готував для всіх сніданок.
Такий режим він виробив для себе ще з другого класу, бо мріяв у майбутньому стати всесвітньовідомим мандрівником. Для цього йому треба було мати сталеві м’язи, не боятися нежитю й грипу і, зрозуміло, вміти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!
Отож навіть від такої прозаїчної і, на перший погляд — зовсім не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омріяної мети.
От і зараз він зробив зарядку, похукав під крижаним душем і вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у двері постукали.
— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозі й ніяк не міг відсапатися після швидкого бігу.
— Та так, — непевно відказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.
— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за поріг.
— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знімаючи з плити яєчню.
— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель і видобув з нього каністрочку.
— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.
— Поки нічого не питай. Розкажу згодом!
— Згодом так згодом, — здвигнув плечима Васько. — А зараз давай краще перекусимо.
На цю пропозицію Христофор пристав дуже охоче: він так поспішав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навіть не встиг перехопити бодай скибочку хліба.
Хлопці хутко впоралися зі сніданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрівника! — вимив посуд і нарешті взяв до рук каністру.
— Ану, що ж воно таке? — Він оглянув її з неабияким інтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на світло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотіння зеленкуватої рідини, й намірився був відкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зірвався з місця, схопив друга за руки і несамовито заверещав:
— Обережно! Не чіпай!
Васько так перелякався несподіваного зойку, що відскочив кроків на три, впустивши каністру. Та на підлогу вона не впала: її на льоту підхопив Христофор і з полегшенням притиснув до грудей.
— Ти що? Здурів?! — отетерів Васько.
— Злякався! Ця штука небезпечна, от і злякався за тебе.
— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.
— Давай у саду, — кивнув Христофор. Хлопці взяли у сараї заступ і вийшли в сад.
— Отут і сховаємо, — показав Васько на купу бадилиння під парканом. — Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо — жодна жива душа не знайде!
Христофор погодився, й незабаром каністрочка з таємничою небезпечною рідиною тихесенько лежала собі в ямі під чималим шаром бадилиння.
І тільки-но хлопці обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору — й побачили Бевзя! Той сидів верхи на паркані й посміхався.
— Привіт, жевжики! — помахав він рукою. — А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! — І Бевзь зіскочив з паркану в садок.
Христофор відразу мовчки тицьнув йому гроші, які вчора виручив за пляшки.
Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тоді сховав у кишеню й тяжко зітхнув:
— Гарна штука, та мало!
— Як домовлялися.
— Воно то так, але ж ти пізно заплатив, от я й думаю: а чи не підвищити тобі проценти?
(Продовження на наступній сторінці)