Він почав відраховувати гроші, а Рубильник розсовував їх по кишенях і голосно шморгав носом від задоволення. Зрештою гроші з рук агента перекочували в кишені злодія, й той весело сказав:
— От і ляля! Тримай, батю, свій смердючий клей! — І простягнув агентові заповітну пляшечку, в якій важко бовталось майбутнє Z-003.
"От і все!" — подумав суперагент і всміхнувся.
"От і все!" — подумав лейтенант Євдокименко, дістаючи з-під пахви пістолет.
І саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта — пістолет, до скверу влетіли Христофор, Васько та Семен.
Вони відразу ж побачили Рубильника й Z-003 й на все горло заволали:
— Держіть їх, ловіть! Це злодії!..
Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зі схованки і на всю потужність своїх могутніх легень — а він був майстром спорту з плавання! — вигукнув:
— Руки вгору! Вас викрито!
Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Він теж блискавично оцінив ситуацію, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерілого Рубильника на Якима Яковича. Злодій незграбно змахнув ручиськами, поточився і, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.
Тої ж миті він відлетів метрів на десять, важко гупнувся на асфальтову доріжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" — і знепритомнів. Але цієї миті, поки лейтенант провів прийом самбо, цілком вистачило агенту, щоб відскочити метрів на три вбік і щодуху кинутися навтьоки.
Лейтенант невдоволено хекнув і рвонув навздогін.
Вони бігли порожніми вулицями міста, — всі мешканці в цей час сиділи перед своїми телевізорами, бо показували останню серію багатосерійного детективу "Слідство ведуть знавці", — і їхні кроки лунко відбивались у прозорому осінньому небі, лякаючи зграйки горобців.
Відстань між лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась — адже Яким Якович був чемпіоном столиці з бігу на дальні дистанції! Він уже чув важке сопіння агента й на ходу подумки підсміювався: "Давай, голубе, давай! Ще трішечки — і твоя кар’єра скінчиться. Я тебе, знесиленого, візьму голіруч!"
Небезпеку відчув і Z-003. Він ніяк не міг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, він жадібно хапав ротом повітря, силкуючись збільшити швидкість, але ноги майже не слухались його. І тут Z-003 прийняв рішення…
Лейтенант устиг помітити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям і ледь помітно змахнув рукою.
"Ага, — подумав Яким Якович, — уже здаєшся!" Але тої ж миті суперагент знову рвучко помчав далі, а лейтенант раптом наче за щось перечепився і сторчголов полетів на асфальт.
Коли б він не був чемпіоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зібрався в повітрі й пружно приземлився на ноги.
"Дивно! — подумав лейтенант, відчувши досить сильний удар у п’яти. — Невже втрачено форму?" — І глянув на ноги.
Подиву його не було меж: він стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлі стоять посеред вулиці з розірваними шнурками.
"Ну й ну!" — похитав головою Яким Якович. Він хотів був підняти туфлі й далі переслідувати агента, але не зміг, незважаючи на свою богатирську силу, навіть зрушити їх з місця. І тут він зрозумів: це ж агент хлюпнув йому під ноги клеєм, і його туфлі — назавжди! — приклеїлись до тротуару, а сам він вилетів із них!
Цей підступний хід противника нагадав лейтенантові, що він має справу із суперагентом вищого розряду, тож надалі Яким Якович вирішив бути обережнішим і босоніж припустив за агентом, котрий уже повертав за ріг у якусь вуличку.
Яким Якович увімкнув відразу другу швидкість і — з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли він прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посміхнувся: ця вуличка упиралася в п’ятиметровий цегляний мур!..
Лейтенант перейшов на крок. Він поволеньки чвалав собі вуличкою і насвистував щось веселеньке.
Та знову ранувато він заспокоївся!
Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провів у джунглях, умів лазити навіть по дзеркальній поверхні — що йому якийсь там цегляний мур!
Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось він уже на середині! Ось — вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребінь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить — і він зникне…
Лейтенант вихопив пістолет і, гукнувши: "Стій, стріляю!" — бабахнув у повітря.
Суперагент, почувши постріл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кілька дорогоцінних секунд, за які лейтенант Євдокименко встиг добігти до муру й ухопитися за ледь помітний виступ, щоб дертися вгору. Та тільки-но він зробив перший рух, як почув стогін.
Він звів очі й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребені у тій же самій позі й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тоді подумав, що агент уже зовсім знесилів, переможно посміхнувся й наказав:
— Опір даремний! Злазьте!
У відповідь суперагент лиш нервово сіпнувся, а слідом долинув його здушений голос:
— Ваша взяла, здаюся! Але злізти не можу…
Розділ п’ятнадцятий
МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРІЧ
Того вечора Христофор Тюлькін довго не міг заснути. І нічого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайні події.
Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачі скінчилися, тож Христофор просто лежав собі в ліжку й дивився у стелю, де, наче кінокадри, знову й знову проходили перед його очима події останніх годин…
Мабуть, найвеселіше було, коли агента знімали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам’ятаєте, після пострілу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур і раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що він ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правій боковій кишені піджака, — і зрозуміло, відразу приклеївся до муру!
Це досить швидко збагнув Яким Якович і заходився шукати способи, як спустити агента додолу.
Спершу він зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзі у вуличку з гучними сиренами в’їхали дві пожежні машини з найкращою в області пожежною командою, котра ось уже протягом п’яти років посідала на всяких конкурсах перші місця.
Поки машини розверталися та під’їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабін, розмотали шланги, підключили їх до кранів і заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.
Побачивши ці приготування, суперагент так затіпався, заверещав, що вороняча колонія, котра мешкала у парку за стіною, злякано знялася в повітря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, — і зникла за лісом. Та агент даремно перелякався. Піхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур під самим животом агента, щоб вивільнити його із цегляної пастки.
Мур і живіт агента лунко відгукувались на кожен удар — та жодна цеглина не випала з кладки й навіть не тріснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась інша халепа. Горобці, що голосно цвірінькали навколо, раптом запримітили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькі бомбардувальники, підлітали до Z-003 і з розгону дзьобали в те місце, яке прикривали труси. Хіба ж знали горобчики, що то були несправжні соняхи? І якщо дзьобики звичайних горобців були не такі вже й дошкульні, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв’язківця агент упізнав відразу…
Річ у тім, що серед містечкових горобців був і електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звільнив від пристроїв і випустив на волю.
Електронний горобець вирішив оселитися зі своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентові, від зловісних намірів якого нічого вже не лишилося, пожалів бідолаху, спритно видряпався на мур і прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича — і скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише від вдячності, а й від того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пізнав за описами дідуся, а на ньому — о, примхи долі! — табличку: "Міська хорова капела жовтенят". Із вікон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, інструменти для якого було придбано за скарб агентового діда: жовтенята знайшли його й здали державі…
Так безповоротно розтанули всі мрії Z-003…
Тим часом командири обох команд пожежників відійшли вбік і почали тихо радитись між собою.
— Ми безсилі, — розвели вони руками, — треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п’ятнадцять почувся віддалений гуркіт, стіни навколишніх будинків затрусилися, вікна задзеленчали — і на вулиці з’явилися два найпотужніші бульдозери, які тільки знайшлися в містечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, — але дарма! Мур стояв непорушне, як і сто років тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув ніж, а в другого від натуги заглух двигун.
(Продовження на наступній сторінці)