Сьогодні вранці, в сім годин,
ударив одчайдушний грім,
а там —і блискавка за ним
сяйнула, ніби диво,
і вмить за зблиском голубим
знялась жахлива злива!
— Гроза! Гроза! —
кричать птахи
І мчать налякані такі
ховатись де попало,
щоб їх, веселих і легких,
грозища не впіймала
А я грози не налякавсь, чого
її лякатись! Я відкриваю вікна враз:
— Влітайте до кімнати! І от уже птахи
всі-всі —шпаки, синиці, горобці—
летять в мою кімнату, рядком сідають
на стільці —та й ну мені співати!
І хай собі періщить дощ —
мене він не тривожить,
бо я кричу дощу:— Спинись!..—
Дивлюся: і він — вщухає...
І я з птахами в справжній ліс
через вікно тікаю!..
Та раптом чую навздогін:
— Уже вставати треба!..
Я прокидаюсь. Сім годин.
А за вікном —гроза, і грім,
і блискавки у небі. Але ніде
нема птахів: ні поруч, ні в кімнаті.
Це просто сон мені наснивсь,
а зараз —час вставати.
На шибі — дощ, немов роса.
Я в школу поспішаю.
Але вікно, хоча й гроза,—
відкритим залишаю!..