Славкові, що з квартири сорок,
велосипед купили вчора.
Він зразу в двір його потяг,
прудкого та дзвінкого,
все хизувався ним,
та нас не підпускав до нього.
Просив Юрко:— Ну дай хоч раз
проїду метрів двісті!
А він Юркові: — Ач який!
Свого купи та їзди.
І я просив. Та він:— Моє! —
і нам кататись не дає...
Ну й що, нехай! А ми зате
разом в кіно ходили,
разом у нашому дворі
співали, скільки сили,
а потім грали у квача,
аж поки вечір не почавсь.
А що Славко?
Він сам-один
сидів з велосипедом
і вже кататись
не хотів.
Отак йому і треба!