В старій шухляді жив свисток,
такий собі звичайний,
що всі, напевне, років сто
його не помічали,
А він страждав, він так
страждав, що й розучився спати.
Та він би все своє оддав,
щоб кимось іншим стати!
Він зойкав:— Ну за що свистком
життя мене зробило?!
Чому не став я літаком
чи пароплавом білим?
Чи тепловозом міг би стать —
і мчати десь по трасі!
Або принаймні —що й казать! —
шпаком у крайнім разі!..
Отак він жив би дотепер,
без радощів, без ладу.
Та якось ранком, у четвер,
одкрив хлопчак шухляду...
Свисток засовавсь —так і так! —
од розпачу та страху:
а що, коли його хлопчак —
та й викине, бідаху?!
А той спитав:— Ти хто? Свисток?
— Угу...—свисток промимрив.
Урра! —хлопчак до стелі —скок! —
Ура! Свисток!!Відмінно!!!
І з тої хвильки у свистка
нове життя настало.
Він був пілотом літака
та білим пароплавом.
Схотів хлопчак —і вже за мить
він тепловозом дужим
по срібних рейках стрімко мчить —
везе дарунки друзям.
А як натомиться хлопчак
і відпочити сяде —
свисток співає, наче шпак
на вишні серед саду!..
І вже — щасливий той свисток,
що він —свисток звичайний,
якого досі років сто
усі не помічали...