[21] Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук "чапіро!" збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із "Чапіро" став "Шапіро" або "Шапіра". Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій "рідний край". — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: "Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — "бувші французи".
[22] Вживається слова "hombre" не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі "чоловіче!"
[23] "Радісного Агнця" або "Веселого Агнця" — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське "Христос воскрес!"
[24] За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків. Бували і скажені. Ніби то казяться "з голоду". Тоді летять на село, часами й до освітлених вікон. Моя бабуня — литвинка родом, — Теофіла Довмонтович, мати мого батька, — розповідала про такі випадки.
[25] Альфонс X "el Sabio" (1252-1284), син Фернанда III, дійсно канонізованого святого. "Не був ані політиком, ані вояком" — як пише про нього майже сучасна йому хроніка Хуана Міґуеля, — "але зробив для Еспанії більше добра, як коли б був добрим політиком і войовником." Політикою видко так мало цікавився, — чи не оволодів нею! — що навіть не закріпив прав за своїми рідними внуками — дітьми його первородного й законного сина — Альфонса де Лясерда, першого предка героя цієї повісти, дон Карльоса (і пишучої ці рядки). І трон перейшов до його племінника Санчо IV "еl Bravo". Зате "був закоханий до культури" — пише Хуан Міґуель. Оточував себе вченими всіх народів, не зважаючи, чи вони — християни, магометани або й жиди. Тому повелось йому зробити дуже цінні переклади, як "Tradiciones de la Biblia", "El Alcoran", "El Talmud", "La Cabala". Написав дуже цінну працю "Los Libros des Saber de Astronomie" і склав так звані "Tabulae Alphonsianae". З інших його праць відомі "Los Cantigos de Santa Maria", "La Cronica General", поеми, пісні й б. і. його твори являються, так би мовити, закладом еспанського письменства, бо й найраніщими літературними працями Еспанії. Тож перед ним написано лише "El Cantor del Mio Cid" — автор невідомий (із XII а може й XI стор.) і "Legenda de las nocedades del Cid" (легенди з юности Сіда) написана Пленом де Кастро (Guillen di Castro), тобто знов таки — предком дон Карльоса (і пишущої ці рядки). Бо родини де Кастро й Лясерда злились в одну. А коли вимер ("по мечу") рід Лясердів — титули його й патенти перейшли — по закону Еспанії, — на найближчих кревних по мечу (по мужеській лінії): на рід Медінаселі.
[26] Популярна й досі еспанська пісня.
[27] Хроніка Руї Піно, Лісабон 1563, стор. 68. — Не дивуйтесь точності виписки: маю в Португалії вуйка, Євгена де Кастро, визначного португальського поета — португальці ставлять його нарівні з Камоенсом. Він був професором літератури та ректором єдиного в Португалії університету в Коїмбрі. Даю ж детальні виписки, щоб було видко, що не "вигадую романи", але, дійсно, подаю виписки-уривки з хронік. /Як це звичайно в біографії наталени, справа з вуйком не надто певна, але достеменно знаємо, що дійсно жив такий собі Еуженіу де Каштру (1869–1944), письменник і викладач літератури в Коімбрському університеті. На його честь названа школа в Коімбрі/ — Прим. укл.
[28] У нас часто пишуть "тореадор". Тимчасом слово "тореадор" — французьке і в еспанській мові не вживають його ніколи.
[29] За ті часи, лікарі й астрономи носили іншу, як звичайні люди одежу: чорні плащі, завжди чорні, на чорній же одежі й берети, які звичайно вживали баскійці, т. зв. "боїни".
[30] Родан — сьогоднішня ріка Рона, по французькому Rhone.
[31] В Еспанії мало вживали і при розмові з королем або королевою титулу Ваша Величність. Звичайно вживали — при розмові з кожним іншим висловлювання "дон" (пан) або "донья" (пані) та хресного наймення: нпр. "донья Хуана", "дон Альфонсо".
Родинного наймення, як нпр. "Родріґес", "Фернандес" уживали тільки при розмові з дуеньєю — "донья Родрігес", або управителем, домосправцем: "дон Гонзалес". Дуенья — була старша жінка, яка скрізь мусіла допроваджувати дівчину або молоду замужню жінку. Вийти на вулицю чи до церкви самітньою, без супроводу дуеньї, вважалось "неслушним", іще до досить недавніх часів. Іще й авторка цієї повісти ходила замолоду завжди в супроводі дуеньї.
[32] Історичне. Дон Педро Араґонський, справді, заступився й виявив поміч Провансові проти короля Франції. Бо Франція й Араґон хотіли кожне приєднати до себе Прованс.
[33] В Романії, себто в Провансі, дуже була поширена від XI аж до ХІV сторіччя наука альбіґейц'в (від міста Альби) або катаризм. Папа Інокентій III наказав "хресний похід" проти них. І саме Симон де Монфор дуже жорстоко закінчив цей похід, зруйнував міста Безіє, Каркасон і інші. Ті бої, в яких брав участь французький король Людвик VIII, закінчились тільки аж за французької королеви Блянки Кастильської, матері Людвика Святого. За часи доньї Хуани — альбіґейців урядово вже ніби не було. Але деякі жили ще розпорошено по світі, як нпр. славнозвісний Христіян Розенкройц (справжнім родинним найменням: Христіян Гермельсгаузен), який під найменням "Розенкройц" розповсюджував у Німеччині в XIV столітті нову єресь, знану під назвою "розенкройцерів", бо їх знаком був хрест зложений із троянд.
Один із альбіґензьких утікачів — Ґульєльмо де Кастро — примандрував аж в Україну. І ще перед 1914 р. нащадки його мешкали біля Житомира. Авторка знала їх особисто.
[34] Історичне.
[35] Альбіґейці йшли так далеко в своєму аскетизмі, що "відраджували", якщо не "забороняли" світським людям вступати в подружжя. На їх гадку, щоб "знищити гріх", який накликав на людство Адам, треба "знищити рід людський" — "нащадків грішного Адама". Тому всіми засобами старались вони запобігти розмноженню людського роду. /Сучасні історики не поділяють цієї думки/ — Прим. упор.
[36] Досконалі — назва, яку давали собі альбіґейці; таке ж "катари" — чисті (з грецької мови). /Так само, як і попереднє. "Катарами" і "альбігойцями" послідовників цього віровчення називали інші, самі ж вони звали себе християнами чи вірними/ — Прим. упор.
[37] "Гора Спасіння" — Монсеґюр чи Монсальват, у глибинних печерах і глибоких коридорах якої скривалися останні альбіґейці. Виходи заложено й довкола всієї гори розложено багаття, якого дим задусив утікачів. За легендами — в Монсеґюрі альбіґейці сховали свої скарби. Інші ж легенди кажуть, що таємними, тільки альбіґейцям відомими підземними переходами вони перейшли за Піренеї в Еспанію. Ще інші леґенди розповідають, що в "Горі Спасіння" — Монсальваті або Монсеґюрі схований святий Ґраль.
[38] Ґільбер де Кастро — історична постать.
[39] В Україну. "Країною ґотів" названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти.
[40] Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про "скарб альбіґейців" ніби то захований у Монсеґюрі. Але той "скарб альбіґейців" не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і "скарби" — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях.
(Продовження на наступній сторінці)