— З давен-давна, браття любе, за світ, за душі людські змагався Сатанаїл[324] із Господом Богом… Одколи бо списом вогненним ударив Лукавого Михайло-Архангел, воїн небесний, а Ілько-пророк святий пометав блискавки й розпорошив вої лихі, — сторчголів вивтікали біси у прірву віковічну… Зорі небесні з дороги їм уступались, Сонце праведне та місяць ясненький проклятих відцуралися: не приняли їх до себе! Тільки земля грішна — нерозумна! — пожаліла й прийняла Сатанаїла-баніту[325] со ангели. А вона ж тоді, братя любе, Раєм була!
От, із того часу і юдить лукавий людей на Бога. Підданців собі щодень збільшує. А хирен єсть чоловік!..
Тому все меншає правди на світі, а то, з дозволу Божого, за кару землі нерозумній, що сама на ся лихо накликала, вся правда ізнищиться, висхне, осякне[326]…
Тяжкі зітхання наповнюють ізбу. Але не чує їх "странний[327] дід".
Зводить догори руки й переходить у ритмований речітатив, "мов ік серцю слова прикладає".
— І Боже сонечко заскаржиться — занарікає: "Ой, не хочу я, Господи, рано сходити, рано сходити, світочку грішному світити… Ой, не хочу я!..
То вгасаючи, мов зморені сном, то знову прокидаючись із густого чаду, палахкотить кілька лучин у поставцях біля челюстей печі… А лойовий каганець на самій печі затягає чорну стелю поволокою…
Під піччю настирливо пряде свою металеву пряжу завзятий цвіркун, задоволений із тепла, що надихали його приявні та нагріла піч.
Та не він, а протягле скрипіння відчинених дверей обриває скандування діда гудця.
М’які, нетверді кроки тяглим шарудінням розтоптують насторожену увагу. Баба Вівдя — "зілійниця"[328] вичовгалась із своєї "сушарні" й обережно тримає обома руками загорнений у ганчірку сивак-горщик[329]. Із горщика курить запашний дим ладану й материнки, а до нього примішується запах сірки.
На грудях у баби намисто не з глини[330], а з висушених риб’ячих очей, твердих мов порцелянові кульки.
Замість дукачів — два вовчі зуби та ведмежий киготь.
Вельми стара зілійниця. І хоч дуже добра, а проте її боялися, бо прийшла вона з далека — "десь з Угрів"[331], як "босорканя", жрекиня гірських і лісових богів.
Усі розступаються й Вівдя стає сама серед просторої кімнати. Сиваком, немов коливом[332] на похоронній Службі Божій згори додолу, згори додолу коливає і, промовляючи, ніби не до людей: — Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле-Тетяно. Водо-Уляно, — шмигає постолами до дверей.
Вусатий, озброєний драб заступив їй дорогу й озвався ласкавим голосом:
— Нема ще ранку, бабусю! Ще — глупа ніч. Ще люди ані не лягали, не то щоб ся обуджати!.. Не вільно виходити з хати надвір, а тому хто надворі — в хату.
Та Вівдя ніби не бачить драба. Відсуває його злегка рукою й шепелявить беззубим, чорним отвором рота:
— Не руш мене, шинку. Пушти[333]. Мушу "Матінкам" накадити, заздалигоди біду відвернути… Медом-пшеницею їм поклонитись… Воді-Уляні, Матінці чистій, молока не улляли, мучиці пряженої не кинули!.. До рідного ріддя не кликали! Близько проміждо нас лихо ходить! Морену[334] за руку водить! Ох-ох-ох! Близько! Пушти мене, шину! Чи пуштиш, питаю?
У відповідь бабі ніч відгукнулась пострілом.
Суремка кинула з вежі наказ. І заскреготали ланцюги рухомого мосту.
Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій горщок-кадило і, як передтим вичитувала:
— Не знає залізо, що чинить, що робить. Ту силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь… І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зо-зла рука зла…
Отже: "не було писано в зорях" мешканцям борківського замку переспати цю ніч спокійно!..
Тільки що встигла вгрітися під хутряною ковдрою-"покрівцем" пані Теофіля, як затривожив її сон різкий тріскіт вистрілу та вигук суремки.
Та ж цілком не пробудив: чула потім у дріманню і скрегіт ланцюгів на мості. Але оспала думка одурила. Здавалося, що це вже світає! Опускають "малий міст" до обори, на збирання жолуддя…
Сон переборов. Голова старої пані глибше вгрузла в білу піну темних подушок. Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини[335]. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено.
Та ж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо:
— Стару жінку і власне дзеркало, не сміє бачити не прибраною слушно!
— Та най уже бо зволять прокинутись, ясна пані! — вже виразно гукає голос пані Деморацької.
Що правда, голос схвильований. Таж не страхом, а радістю.
Замкова пані це розуміє, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напів збуджені думки вже тримають зв’язок:
— Ой, стара я вже, стара! — журиться спросоння дядина. — І коли вже та мала Тея мене заступить! — утретє цієї доби думає те саме.
І раптом, немов хтось її підкинув: сіла на ліжку, прудко зсунула ковдру:
— Що? Що кажеш, Деморацю? Який Адам?
— Та ж наш бо, світла пані! Наш дідич!.. Господи!.. Ясний пан Адам!.. З Арабської Землі повернули. Ще й з родиною! З неволі бусурманської!..
— Мати Божа!.. — спинає руки пані дядина. — Матінко Божа!..
І водночас хапається за різні речі…
Але ж, — лишечко! — що ж це? Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик…
А під "парадною брамою" пирхають коні, дзеленчить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають важкі кроки людей, що несуть тягарі… і скиглить чи нявчить якийсь звір…
Третій день невпинно мете сніг…
Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.
І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…
А з ним — і розпочаті Адамові праці…
Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!
Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!
— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!
Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!
А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..
Молоду дружину Адамову — "Мариню-самарянку" — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.
— Та ж чому "самарянка?" — заходиться сміхом Адам.
— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв "із самарянкою"! А не з жадною "сарацинкою!" В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!
Італійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках[336], і в Борках є затишне "студіольо" — інтелектуальна робітня, з бібліотекою, прикрашене статуями та образами італійського письма.
В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.
— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..
— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити "римські вікна"[337]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..
Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:
— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..
А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…
— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…
— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.
Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.
Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…
Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.
Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше "щастя", коли лишилось життя й повертає здоров’я?..
Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!
Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.
Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.
Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:
— "У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.
Побіг до нього сходами.
Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.
(Продовження на наступній сторінці)