Степ оторочений клинцятими вовками.
Хто їх тут сірими нитками вишив,
загривки посріблив і нанизав по колу
на чорну заполоч хижих віч? —
Ховається пополотнілий страх
у розкошлачених перешепотах трав.
Спекотний полудень безпечно задрімав,
а пастушок до нього прихилився
й собі поплив у сні, як та вихраста хмарка.
Чиї тепер корівки смутноокі? —
Чи пастушка дрімливого,
Чи сторожких вовчисьок?
У трави довкруг полудня корівки полягли
так глибоко, мов у торішню пам'ять,
і призначили степ живими плямами —
рудими, чорними, рябими.
Та як той степ втече, куди запропадеться,
коли з усіх усюд його пантрують вовчі взори?
Вже хижість перебігла тінню в лузі,
вовки кликасті вже заклацали на голод,
От-от метнуться всі на полудневий сон.
Та раптом янгол із лозиною в руках шугнув
із неба яструбом додолу і враз поприпинав
хвостами до землі кусючих волохатих.
І степ тепер лежить і день, і ніч,
як скатерть, із вишитими вздовж
і поперек по ньому: гарячим валуном
у чебрецях, корівками, клинцятими вовками.
Лиш пастушка нема, давно, давно немає.