Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише вночі
розколює повітря мертвий тріск:
підліток саду —юна вишня —
вітами здригнулася,
і як стріла струною змовкла.
І яблуневі віти дугами на дах.
Оркестром стріл
горить уранці паморозь.
Сонце не в силі зняти
срібну зброю саду,
і тільки вітер, десь там за південь,
звіє —здує срібно-рожеві грозна.
І паморозь – на дах, на стріху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снігу.
А то —запіниться метелицею ніч,
і ллється строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш —
білих рун отари снігові!
Тоді сади розкрилюють снагу,
Таємно дзвонять перемогу:
за снігопадом – лютий вітер
і березнева тань.
Вже проростають світом дні,
і легко-юним сходить сонце.
Місяць примерзло
проскрипить за північ,
і знизиться проваллями світанку.
Не зворухнеться клен.
Мій згаслий сад
зростає перед світом томно, сіро,
а десь за панциром кори
прозора кров готує кружний ход —
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.