— Тетяно! Тетяно! Бійся бога, забери діти та йди де трохи з ними. Дитина не давала мені спати цілу ніч; тепер хотіла я продріматися, та діти так пустують, що не мож ока зажмурити.
У дверях появилася п'ятдесятилітня жінка невеличкого росту, у синій спідниці, білій сорочці, червоній хустці з довгими тороками і густими рядами ціток на шиї, від яких відбивало гарно її смагле лице з палаючими очима.
— Тихо, діти! Мама хотять спати,— сказала вона до дітей — до дівчинки та трьох хлопчиків, що найшли були собі дивну забавку і робили немало гуркоту й стуку.
Посередині кімнати лежали два крісла, одно на другім, прикриті стягненою зі стола скатертю. Ромко, найстарший з хлопчиків, приніс із кухні велику підкову, вліз під скатерть і ковтав нею щомога в поруччя крісла, а два менші, Костуньо і Славко, кричали на весь голос: "Шу! шу! шу!" Мала Ольга стукотіла дрібненько паличкою по ніжці крісла, гейби питель тріскотів у млині. Се дійсно мав бути млин,— отакий, як стояв недалеко за городом, куди діти ходили часто зі своєю нянькою Тетяною.
Тетяна служила вже десять літ і няньчила всі діти, за що вони любили її дуже і горнулися щиро до неї.
Батько дітей, парох села, провадив поза парохіяльними обов'язками ще велике сільське ґаздівство, воно забирало майже увесь час йому і його жінці, тож доглядом дітей займалася переважно сама Тетяна.
Вона мила їх, чесала, вбирала, учила отченашу і забавляла. Коли підросли трохи, родичі умовились із сільським1 учителем, щоби їх учив; тоді Тетяна приневолювала їх до науки, наганяла до книжки, хоч та наука не була цікава ні для дітей, ні для неї.
Найгірше було з малим Славком, що ледве відріс від землі. Учитель часто гнівався на нього, а Тетяну тяжко боліло серце за дитиною.
— Ану-ко бери книжку та вчися,— каже не раз до хлопчини. Славко більше слухав Тетяни, ніж учителя; возьме буквар та й зачинає читати. Тетяна слухає та лиш брови стягає. Щось таке не до ладу виходить, що й вона того не розуміє, не то щоб така мала дитина могла зрозуміти.
"От лиш мучать діти, як би то не мож без тої книжки жити на світі",— розбирала у своїй невченій голові.
— Ходіть, ходіть до городу! — сказала тепер до дітей.— У млин недобре гратися.
— Чому недобре, Тетяно? — питала Ольга.
— Не можу тут розповідати. Мама хотять спати; ходіть до городу, то розповім.
Взяла Славка за руку, а старші самі побігли за нею, бо любили дуже, як Тетяна розповідала їм що коли.
Город був великий; ділився на дві половини. З одного боку був густий сад, з другого — грядки з городовиною. Серед грядок вилися обсаджені агрестом і порічками кручені стежки. Стежки забігали аж у зелений вербовий лужок, а за ним плила ріка і шумів маленький млинок. Повище грядок розкидався цвітник, повний ярких цвітів, а на самій середині росли чотири акації, що майже ловились гіллям і творили великий природний холодник. До акацій тулилися дернові канапки і маленькі дерев'яні лавочки.
Тетяна сіла на дернянку і взяла Славка на коліна; старші діти хотіли також коло неї сідати на дернянки, але вона не позволила, бо мати дітей заодно гнівалася за те і казала, що то шкодить дітям, як вона їх садить на вогкі дернянки.
"Що то може шкодити? — думала не раз Тетяна.— Але най і так буде; коли ні, то ні".
Хлопчики посідали на лавочки, а Ольга принесла з-під другої акації стільчик і сіла у ногах Тетяни.
— Ну, що я вам мала казати? — запитала Тетяна, коли вже посідали всі.
— Про млин! про млин! — нагадували діти.
— Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все "той"— мусить бути.
— А то що за оден? — запитав Славко.
Старші діти переглянулися між собою. Вони вже знали від Тетяни, хто то є "той"; та лиш не згадували, бо Тетяна все казала, що то недобре його згадувати.
Але Славко не міг здогадатися та все-таки допитувався, хто то є "той".
— Ну, той — нечистий, не при нас кажучи,— відповіла врешті Тетяна.
— А ви звідки знаєте, що він сидить у млині? — питав Ромко.
— Знаю, бо люде кажуть так.
— Та й і в нашому млині він є? — допитувався знов Славко. ,
— Якби не було, то млин не був би колись тут станув молоти.
— Та що з того, що станув?
— Вже щось мало бути; млин дармо не стає та й у казках приказується, що млин стає тоді, як він загатить його.
— Розповідайте, розповідайте казку про млин! — підхопили діти разом.— Ви обіцяли нам, що будете щось ладного розповідати, то розкажіть казку про млин.
Тетяна поправила хустку на голові і повела оком по дітях, як би ще раз хотіла упевнитись, що вони всі при ній.
— В одному селі,— зачала по хвилі,— був чоловік та жінка. Мали вони одну дівчину. Але жінка вмерла, а чоловік оженився з другою, та й знов мали дівчину. Ростуть ті дівки. Лиш мачуха жалує свою, а чужою робить та й, як кажуть, усі діри затикає. Треба їй було раз збіжжя молоти. Мачуха злагодила збіжжя та й виправила пасербицю на ніч у млин. Був то такий млин, що в нім ніколи мельник не ночував. Прийде хто, він наладить та и піде, а ти сиди собі та пантруй свого млива.
Вона, бідна, боялася йти туди; стала коло плота та й плаче. Але йде стара баба та питаєся: "Чого ти плачеш, дівко?" А вона каже так і так: "Мама посилають мене на ніч до млина, а я так боюся, що аж трясуся".— "Не бійся! — каже баба.— Іди лиш та урви собі цвіту з часнику, тої, оману й одоляну; а як то будеш мати при собі, то в і н тобі нічого не зробить". .
Вона так зробила: нарвала цвіту з часнику, тої, оману і одоляну та й пішла з тим до млина. Прийшла до млина, мельник узяв, наладив та й пішов собі. Меле вона, меле; аж в одинадцятій годині приходить якийсь панич у чорнім убранні, в кашкеті та й кличе її в танець. "Добре! — каже.— Я пішла би з тобою танцювати, але не маю ладної спідниці". Він десь звихторився та й за мінуту приніс спідницю. "Та як із тобою у танець піду, коли не маю ладного фартушка?" — каже вона. Він полетів, приніс фартушок. "Та як мені у танець йти, коли не маю ладної хустки?" Він полетів, приніс і хустку. "Добре! Піду з тобою в танець, як принесеш черевики",— каже вона знов до нього. Він полетів, приніс черевики та й бере її в танець. "Ні,— каже вона,— піду аж тоді, коли принесеш сім шнурків коралів; але будеш носити по одній коралі". Вона гадала, що задержить його тим, аж поки когут не запіє; але він як зачав літати, то за хвилю стало сім шнурків коралів. Тоді вже не знала, що робити, але нагадала за зілля, та як йому лиш показала, він скричав: "Ай, ай, ай!" — та й втік. Приходить вона рано з мливом додому, та така вбрана, як пава. Мачуха аж у долоні сплеснула. "А ти, дівко,— каже,— звідки те все взяла?" Вона розповіла по правді, як було: як вона молола, як він до неї прийшов та (і все, що вона хотіла, приніс. Мачуха гадає собі: "Чекай! Не дурна я, тепер я вже пішлю свою".
Якось прийшлося, наладила збіжжя та й вирядила свою доньку до млина. В одинайцятій годині прилітає він та й кличе у танець. Вона втішилась та й відразу каже: "Добре! Піду з тобою танцювати, як принесеш мені спідницю, фартушок, хустку, черевики, коралі". Досить, що все сказала нараз.
Він полетів, приніс їй те все; вона вбралась, а він як не вхопить її, як не зачне танцювати, аж лоскіт пішов селом. Так довго танцював, аж на кусні порозривав дівку, а потому взяв та й лотоки нею загатив.
Приходять люде рано, а млин стоїть. Дивляться, а лотоки позатикані дівкою.
— А чому та старша не сказала їй взяти з собою зілля, що їй баба порадила була? — запитала Ольга.
— Того казка не каже,— відповіла Тетяна.
— Та й у нас є тоя,— завважив Костуньо.
На ті слова схопився Ромко, побіг глибше в город і приніс дійсно велику китицю тої.
— Дай мені! Дай мені! — закричали другі діти.— Там є коники.
Діти стали розвивати не розцвілий ще цвіт тої і приглядались двом рівним прутикам із заокругленими головками.
— Се щось так як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт.
— Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна, взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю.
— Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши кинений цвіт.
— Се справді люде називають декуди черевичками,— потакнула Тетяна.
— Може, і оман є в нашім городі? — запитала цікаво Ольга.— В нашім городі є так багато всякого зілля.
— Чому ні! Он там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий цaрцвіт.
— Так то оман? — дивувались діти.— Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось.
— Вже десь має втікати до другого городу.
— Як-то втікати?
— Оман і одолян мають уже так до себе, що як не за-любить собі в однім городі, то втікає до другого.
— А який то одолян? Ми не виділи його ще.
— А ось під плотом Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік.
— Ану ходім, чи є; може, ще не втік.
Тетяні якось не спішно було вставати; але коли діти наперли на неї, вона встала і пішла з ними здовж городом.
(Продовження на наступній сторінці)