— Як?! Що?! Б'ють!
І дуже?
Добре б'ють, лозою. І всіх?
Та всіх підряд. Та й ще не все. Потім то ще й гірше.
— А що ж таке потім?
— Москалів постоєм становлють. І самих їх, і коней їхніх доводиться годувати.
— Та хто ж їх годує?
— Та всі по черзі.
— Оце так лиха година!
—Та ще й яка! Вередливі вони, демонські. Оце я, моя була черга, поніс унтерові чи вахмайстрові борщу і доброго борщу, з салом, так йому ще він і недобрий. "Щоб з куркою,— каже,— завтра ти приніс мені". Нічого робити, зварили вже йому і з куркою. Поніс я. Коли він знов: "Чому ти сам приніс? Вернись зі своїм борщем, та нехай твоя жінка принесе його. Я бачив, вона в тебе молоденька, молоденька й гожа, а я таких саме й люблю". Я було сперечатися з ним про те, та куди там! Ледве мене не бив.
— Ледве, чи таки й бив?
— Та по правді признатися, то було такого, що і вдарив, щоб його чорти побрали!
— Ну, і що ж ти?
— Та що ж! Нічого.
— А жінку як?
— Жінку? Е, краще б і не казати. Ну, що ж ти його поробиш? Воно б і ти, і всяк би так, якби із тобою оттак!
— Виходить, послав?
— Атож, послав.
— Це лихо! Аде вже так халепа справедлива. Це, як на мій погляд, то вже гірше кріпацтва!
— Атож, що гірше!
І один по одному у який тиждень всі декілька десятків старшин одержали свої печаті, які їм поволі віддали перелякані громадяни. Оттак і закінчилася була та правдива завірюха 1872 року у Слободській Україні чи Харківщині.
1900 р.