Ще краще, ще цікавіше, ще чудніше, як то з оттими бактеріями тощо діється? Задля них же одна тільки наша мить і все їх життя. Мить, і впродовж такого часу бактерія народилася, виросла, діток наплодила, життям уже втомилася і вмерла! Виходить, що наша мить — се не такий уже зовсім короткий час, яким він нам здається, бо ж вона є цілий вік і не задля якої ж небудь, а задля божої ж істоти. Еге, впродовж нашої миті світова істота виробляє всі довгі і розмаїті функції життя свого і сей час є задля неї вік. Еге, певно, що задля бактерій та наша мить є така ж довга у всіх відносинах, як і задля нас наші сто літ.
Та що і наш вік!? Що наші ті сто літ? Чи не є вони та ж, однаковісінько та ж мить в порівнянні з тим, що ми звемо вічністю? Куди там! Може, ще наша мить, то і не в приклад коротша, ніж та мить бактеріальна.
Взагалі ж довжини часу, знов кажу, немає, обмежити його загально не можна; він може тільки здаватися нам, а який він навсправжки, то хто його й знає. Я заклопотаний цікавою для мене працею і, виробляючи її, я й нестямлюся, як минає, проминула вже та година, дві, три і більше. Я дожидаюся кого або чого-небудь. Стежу ту годину по кожній її хвилині, і, боже, якою-то вона довгою-довгою мені здається! Адже ж оттакого кожний перекоштував нечисленно на собі. А що воно, чого воно так? Чого воно одна і та ж година та також різко не повсякчас задля нас однакова?
Я покладаю, що задля землі нашої, як задля космічної істоти, той час життя її, який нам здається ото безконечною вічністю, зовсім не довгий. Він однаковісінький задля неї, як і наші задля нас сто літ. Той час її тільки-тільки постача їй задля того, щоб виробити їй ту мирову задачу, яку, відповідно з її істотою, призначено їй витворити. Яка довга задля нас доба, день і ніч, задля землі ж вона тільки одна мить наша.
От і все вам коротенько про далечінь і про час. Хіба ось можу я вам ще сказати декілька слів своїх і про життя людське. Тільки, що до того...
— Але, вибачте, нехай вже про те іншим разом. Ми ще швидко прийдемо до вас з Олександром Михайловичем. Зараз же то і йому, і мені треба йти вже декуди! — перебив його пан лікар Обруч.
— Ходімте!
І я попрощався зі своїми, як хочете, а цікавими новими знайомими.
Виходячи вже з кімнати, я тоді тільки вздрів невеличкого хлопчика, який притаївся собі був за половинкою дверей та й сидів там увесь час, бач, у задумі, тихенько.
— А се ж що таке?! Що се за дитинка тут?!
— А хвора! — відповів мені пан Обруч.
— Що ж з нею?
— Торік сього п'ятилітнього хлопчика родителі навчили читати та й купили йому книжку з малюнками різних рослин. Читало, читало хлоп'я ту книжку та й спіткнулося своїм дитячим розумом об питання, що чому-то воно і дерево, таке велике, та таке тверде, та товсте, рослина є, і стеблина та, така ж тобі маленька, тоненька та м'якенька — теж рослина? Чому воно так? І не питаючися про те ані в кого, хлоп'я, власне, замислилося об тому. Думало воно, думало, не знайшло ніякого виходу своїм думкам і збожеволіло. Зараз то воно сидить ось і нічого не бачить і не чує, так-то опанували його ті дерево і стеблина, так вони до його присікалися; одна тільки думка про них і заповняє увесь його мозок.
— Нещасна дитина!
— Еге ж.
Пішли ми. Довго ми йшли мовчки. Нарешті ж я не стерпів і запитався у Обруча:
— Невже ж вони божевільні?
— Не знаю,— відповів мені Обруч,— не знаю! Ми лікуємо тут їхнє тіло більше, нерви тощо. До душі ж їхньої ми не торкаємося.
— Але здоров'я душі багацько залежить від здоров'я тіла?
— Також саме, як і навпаки, здоров'я тіла залежить і від здоров'я душі. А про те, де кінчається межа одного і зачинається другого, я не знаю!
— Але взагалі вони люди ненормальні?
Пан Обруч спинився, спинив і мене. Подивився він пильно на мене та й сказав:
— Еге! Вони взагалі ненормальні! Але чи нормальні були ті, які дали людськості порох, пару, електричність тощо? Га?
— Не знаю!
— А ви? Ви міркуєте, що ви нормальні?
— Не знаю! А ви?
— Та й я ж! Нормальні тепер на світі тільки ті, які мету свого всього життя обмежують добробутом тільки власної шкури та жолудка, яких усе побічне, окрім власного "я", ні чого не торкає. Еге, отті-то нормальні! Всі ж останні, без виключок, усі анормальні. Також і я, також і ви, також і ті, тільки ті вже над усіх ненормальні!
Харків, 1899 р.
[1] Сабурова дача у передмісті Харкова — великий земський шпиталь переважно задля психічних і нервових хворих.