Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
Демону Осману,
Над усяке дивованнє
Лютому тирану».
І рарогом одинокий
Старець стрепенувся,
Очі грають, стан високий
Стрімко розігнувся.
Навкруг нього повіз хату
Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
І бунчук держала.
Озирнувся, усміхнувся,
Мовив: «Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
У саму годину.
Гей, коня! Рушати війську!
Порохи й гармати
На дорогу Борщагівську
Зараз виряджати!»
«Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
Старшина озвалась, —
Вже Бородавчина зграя
У степи загналась.
В Білій Церкві в Остророга
Корчму спліндрувала,
Вбила рандара старого,
Дочок зґвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
Німця-землеміра
І всіх трьох перед порогом
Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
«Жид, лях і собака —
Все дияволова жила,
Віра все однака». —
«Кочубею, синку! Горе!
О гірка година!
Бач, яке гультяйство плодить
Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
Всі попропивались:
Ледве де в кого халяви
Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
Воле звірювата!
Покіль знайдем понад морем,
По заслузі ката.
Вже ваш карб і жида сушить,
Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
Чорту за горілку...
Геть від мене! Я не хочу
Більш гетьманувати...
З трьома сотнями охочих
Буду воювати.
І коли Господь поможе
Довше в світі жити,
Проти турка буду, може,
Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чаті,
Від ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
Дону пильнувати...
Геть від мене!» — Заридали
Голі чуприндирі
І чубами землю вслали
Гирі-макотирі.
«Батьку! Не карай нас грізно
Під таку годину:
Не засмучуй нашу рідну
Матір Україну!
Ми Бородовку-поганця
У степах піймаєм
І мечем твоїм, як ланця
Хижого, скараєм.
Тільки б ти обмислив штаньми
Нуждену голоту,
Воюватимеш із нами
У свою охоту.
Чи на вітряному морі,
Чи на суходолі
Накладати головою
Раді в твоїй волі.
І картай нас, і карай нас:
Ти — наш батько рідний,
Ти суддя у нас єдиний,
В суді непохибний». —
«Так і бути, — промовляє
Сагайдашний стиха. —
Більш копи не буде з вами
У поході лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
Волики квітчасті:
Більш не будете рогатих
По долинах пасти.
Мій Левко таку не з жарту
Жертву нам приносить,
Всіх киян — міщан і шляхту —
На трапезу просить.
Просить їсти хліба-солі
З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морі
Побратимський брали.
І в тім шлюбі перед морем
Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
В кобзи вигравати,
І піснями понад хмари
Духа підіймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас і знають
І Москва, й Варшава!»
Уклонивсь Левко з братами
За хороше слово
І, зітхнувши, до гетьманських
Так гостей промовив:
«Бенкетуйте, любі гості,
Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись
За велику душу.
Що з неволі престрашної
Нас повизволяла
І на турчині помститись
Нам завітувала.
За сей бенкет вона злюці
Жизню заплатила
І навіки мене в тузі,
У жалю втопила».
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, —
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір'ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.
ІІ
Не знай про се... Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.
III
Не знай... Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом'єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом'яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.
IV — Х
— — — — — — — — — — — — — —
ДУМА ДРУГА
Над Босфором ніч солодким
Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
Листєм не колише.
І не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небесні дивні твори
Очі задивились,
Думки в глибоченнім [морі]
Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
Серце д' серцю клонять, —
Не словами, цілуваннєм
Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
На дива високі.
Обізветься з свого ложа
До дочки матуся:
«Що ти робиш, серце доню?» -
«Богові молюся». —
«Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?» —
«Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім», —
Прорекла Маруся.
«Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, — тьфу! — поганка». —
«Не творю: передо мною
Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповняє.
Тільки берег океану
Зорявого бачу, —
І щаслива, і мов тану,
І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію...» —
«Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
Бесурменську дику!» —
«О, не вмію!.. Коли б гуслі
З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
Серця почепити,
І зефіровими 108 крильми
(Продовження на наступній сторінці)