(Уривок з казки)
Був собі колись якийсь-то циган, та такий же то прогіркий п'яниця, що й не приведи господи! Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, чи яка жупанина — він і її туди ж пре!
А жінка з дітьми, голі й босі, пропадають без хліба. Танцюють-танцюють халяндри, пішовши у Вороніж (бо вони стояли шатром біля Вороніжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танці, бо вже вони нікому не в дивовижу.
А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п'є, та гайнує, та б'ється навкулачки з мужиками. Поб'ють йому усю пику, попідставляють окуляри, порозривають на ньому одежу, спакостять нінащо чоловіка; от тоді вже він і тягне до господи та й лежить під шатром, як той кабан у берлозі, поки йому одлигне там трохи на серці.
Такий-то вдався собі навіжений циган!
Отак раз пізно ішов він з шинку додому. Чи йшов він, чи рачки ліз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тільки було, що дуже кректав і спотикавсь, далі впав, здихнув разів зо два та й захріп на усе поле.
На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панові. Аж ось коні — хвить набік, аж трохи воза йому не перекинули.
— Стій! Що там таке?
Роздивились, аж п'яний циган.
— Узять його з собою! — каже пан свому поганяйлові.
Узять так і взять,— з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий — то витягнуть.
Машталяр зліз з воза, розштовхав під боки цигана та й підвів до воза.
— Куди оце ти мене цупиш? — питається у його циган.
— Лізь, кажуть тобі, на віз!
— На віз? Ну, се ще не велика біда! — каже циган. Сів собі любенько коло пана та й захріп знов на усе поле.
Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлів!..
— Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так ніт же бо: у шинку вікна не такі, та й стільців немає. Ну, не дай боже, та хто застане мене у сих будинках! Адже ж на мені й волосся не зоставлють — скажуть, що я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо!
Тільки що се сказав, аж ось двері рип — і увійшов якийсь синєкаптанник.
— Добродію! — каже до його циган.— Коли я сюди зайшов красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнів! Щоб мені і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб світу божого не побачив, коли я знаю, де я, і що, і куди оце я зайшов!..
— Що се ви, пане? — каже добродій.— Чого се ви так божитесь?
— Який же я пан? Я не пан, а циган!
— Господь з вами, пане! Що оце вам приснилось? Чи ви ж таки на цигана походили?
"Що за мара така?" — думає циган.
— Чоловіче добрий! Годі тобі глузовать! Виведи тільки мене із сих хат, так я твого й панства не хочу, та й знайди мені мій бриль та свитку.
— Та що-бо оце ви мені кажете, пане? Як би я посмів над вами глузовати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю.
"Що за диво? — думає циган.— Справді він до мене так говорить, як до пана. Надіну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде!"
Аж ось несуть йому чаю — він п'є; дають люльку — він і люльку тягне, дають поросятини — їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло!
На другий день, ще він не прочинавсь, а тут йому уже й несуть чаю, горілки, вареників, ковбас, сала — так що йому уже і в пельку не потовпилось!
От циган бачить, що всі йому кланяються у пояс та знай величають паном — перестав боятись і давай орудувать по-своєму:
— Горілки! Музику! — гукнув він на прислужників.
І зараз вродилась горілка й музика.
Циган дмухнув разом з кварту, покректав, закусив та так повеселів, що аж підскочив:
— А нуте горлиці!
Музики загули, а циган так і пішов кружка по мальованому помосту.
— А що ж ви не танцюєте, вражі діти? — гукнув він на людей.— Танцюйте! Пийте! Їжте! Я не жалую нічого!
От і народ давай виступать по одному та по двоє — і підняли такий ґвалт, як на весіллі!
А циган же то вискакує та виспівує навперейми, кричить, гогоче, частує народ і сам п'є — так що й перестаю йому нема. Знай тільки погукує:
Гей грай, коли граєш,
Коли чорні брови маєш!..
Вже й вечір, а циган ґвалтує, а циган коїть лиху годину! Да вже як зусім осмеркло, він змігся та і впав, як сніп, п'яний на поміст.
От тоді пан звелів знов одвезти його та й положить на дорозі.
Так і зробили.
Хропе циган, неборак, на усе поле — аж вороння жахається на березах! Вже й світ, а він спить; вже люди й жать ідуть, а він почиває, як після маківки!
От стали його будити:
— Вакуло! Уставай! Уставай!
— Пійдіть ви собі к дияволу! — загукав до них Вакула.— Чаю, бісові діти!
— Тю! Навісноголовий! Тю! Га! Дурний! — і пішли реготатись та тюкати на бідного Вакулу.
Циган підвівся і бачить, що се вже щось не по-вчорашньому.
— А де ж музики? — спитав він.
— Які музики?
— Як які? Аже ж я ваш пан!
— Тю! Навіжений! Що се тобі приснилось?
Оторопів мій циган, розставив ноги і вирячив на народ очі. "Може, й справді се мені приснилось!" — думає він. Та й не став нікому розказувати, щоб ще більше з його не глузовали та не приложили йому якого імення.