Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здався, чи як? Он і вчора цілісіньку ніч виходив по леваді, а ти й не прийшла!.. А я ходю, як дурний… Мало не до світа блукав та виспівував! (Помовчав). Ну, Оришко, що ж, на думалась ти про те, що я тобі казав?
Оришка. Скажу прямо батькові: віддайте мене за Антона!
Антон. Коли ж то буде?
Оришка. Як тільки спобіжу таку годину, що вони не будуть сердиті...
Антон. Це буде якраз на маненького Юрія, як рак свисне!
Оришка. Вони інколи бувають таки дуже добрі!
Антон. На Миколи та й ніколи!
Оришка. Я скажу їм прямо, що не переживу розлучення з тобою!
Антон. Переживеш!
Оришка.
Ох, яка твоя мова уразлива!
За що ж, милий, ти вражаєш
Украй моє серце?
Чи вже ж справді ти думаєш,
Кохання минеться?
Антон.
Хоч думаю не думаю,
Серця я не змушу:
Воно ниє, воно рветься,
Гадиною в'ється!
Не приспить його й не споє
Сон-трава ні рута,
Одна смерть його загоє
Та зілля-отрута.
Оришка.
Нащо ж смерть, нехай надія
Обгортає душу,
Бо без неї, як без сонця,
Загинути мушу.
Антон.
Занехаяв я надію
І думки залишив,
Тільки серце пориває,
То квилить, то умліває…
Не приспить його й не споє
Сон-трава ні рута,
Одна смерть його загоє
Та зілля-отрута.
Оришка.
Годі, милий, орле сизий,
Годі ж сумувати;
Станем щиро у господа
Доленьки благати!
Оришка і Антон.
Боже милий, милостивий,
Згляньсь на нашу долю,
Спаруй серця наші й душі,
Вчини святу волю!
Хоч благаю — не вблагаю,
Горя я не змушу,
Бо немає йому краю:
Воно палить душу.
Антон. Одначе я все-таки боюсь вірити тобі! Бо не можу я свого серця заспокоїти!
Оришка (глянула убік). Ой лишенько, батько вже вертаються!
Антон. Чи й справді? (Глянув убік). Так, так! Вже його лихе несе! Слухай, Оришко, підемо напропале?.. Ні? Чого ж ти мовчиш?.. Ти бачиш, що серце моє вогнем поняло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слухай сюди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні була на леваді!..
Оришка. Буду хоч смерть, а прилину, мій орле!
Пішли.
ЯВА 4
Кукса виходить засмучений і сіда на лаві.
Кукса. Втомився! Не так від ходи, як від тих думок, від того клопоту! Куди не піду, так думка ноги й поверта додому. (Співа).
Чи мені ж хоч марилось,
А чи у сні верзлось,
Щоб отак на старість
Сумувати пришилось?
За що ж, за що, за що
Ти мене караєш,
У землю вганяєш,
Сили відіймаєш,
Господи! за що?
Доти я був щасливий,
Доти я й не журивсь,
Доти й не знав смутку,
Доки я не женивсь.
Нащо ж, нащо, нащо
Жінку собі взяв,
Дітвори придбав,
Клопоту зазнав,
Господи! нащо?
Сумую я й нудюся,
Світ мені остогид,
Бідкаюсь та б'юся,
Як та риба об лід.
Куди ж, куди, куди
Подінусь з журбою,
З тяжкою нудьгою,
З такою сім'єю —
Господи! куди?
Гай, гай! Не поможе, милий боже, і воскова свічка! І за які гріхи покарав мене господь отим нікчемним зіллям? Ну нехай би сказать одна, нехай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Оришка, Палажка, Оксана, Тетяна, ще й Івга! Ну, як ти даси їм ради? Це ж не те, що там, як, бува, у млині що-небудь поламається, кулак чи порплиця: цюк раз, цюк удруге — і полагодив! А тут щоденна, щохвилинна біда!..
Антон. (з млина). Хазяїн! Вже Гаврилове жито змололось; чиє тепер засипать: жидове чи дякове?
Кукса. Засип жидове. З жида швидш гроші виправиш, а з дяка попоправиш!
Антон пішов.
(Оглянувся). Як це Антон постеріг, що я переховував гроші? Добре, що я після того ще раз їх переховав!
Антон підкрався ззаду і дивиться з-за плечей.
(Думає, що то собака спинається, кричить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у мене бракує до п'яти тисяч? З собою приніс сорок сім рублів. (Знов кричить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під замком шістсот тридцять чотири, та в глечику на леваді чотири тисячі…
Антон (з-за плечей). А як змелю жидове, тоді чиє засипати?
Кукса (хова гроші). Чиє хочеш!
Антон пішов.
Ні, мабуть, як ляжу спати, тоді й полічу; нема кращої доби лічити гроші, як уночі, ніхто не мішає! (Помовчав). От старша дочка, Оришка, та вже й зовсім приспіла, до парубків аж горить… А за нею вже й менша пнеться вгору, як той будяк! А вже, звісно, коли це зілля пристигло, то швидш випихай його з двору, бо як перестигне, то ніхто й не поквапиться… А женихів, як на злість, нема та й нема! Тут би, мовляв, віддав би й за півня, коли б тільки срібне пір'я… Ну що, якби до Антонової вроди та грошей хоч рублів п'ятсот, та волів пар зо три, та земельки… От би зятем був би!.. Чи й справді ж Антон так ненавидить бабів? Як він постеріг мене з Оксаною?.. Здається, так вже оберігаєшся, отже ж і постеріг! Мабуть, недаром чоловікові дано два ока… Одначе я думаю, що на бабу мало й двох очей, то вже таке проклятуще зілля, що за ним і в чотири не потрапиш! Хоч би сказать і про мою покійну жінку…
Оришка (з хати). Тату! а де я візьму муки на вареники, чи у млині, чи…
Кукса. Кортить тебе у млин? Тьфу! Все забуваю, Що у мене Антон служить; ну, з цим навряд чи пожиркує! (Гука). Піди у млин, нехай Антон візьме коряк з якого там купецького лантуха. Піди, піди та поцілуй його! (Регоче).
Оришка. З якої речі? Цілуйтесь самі з ним, коли він вам так до вподоби! (Пішла).
Кукса (сміється). Мабуть, вже коли-небудь впіймала від Антона облизня!
ЯВА 5
Кукса і Дранко.
Дранко (кричить у себе на дворі). І слухати не хочу! Знаю, які печериці підеш збирати! Сиди мені в хаті, як пришита! Що?.. Ну, ну, ти в мене поговориш! Що? Підеш-таки? То й не вертайся до двору!
Кукса. Чого то мій сусіда так розлютувався?
Дранко (виходить). Це кара господева! Ні вдень ні вночі і ока не заплющ, так і зори, як той пес!..
Кукса. Добридень вам, сусіде!
Дранко. Ні, вже, мабуть, мені доки й світ сонця — доброго дня не бачити!
Кукса. А що там таке трапилось?
Дранко. Відчепіться ви від мене! Раз поз раз липнете до мене, мов смола до підіска; щодня лізете мені в вічі з своїми питаннями, як пил з вугілля?.. Здається, добре вже знаєте мій клопіт!
Кукса. А, то ви все про теє?
Дранко. Та вже ж не про онеє! Он у вас від п'ятьох клопоту того повен міх, аж голова облізла, а в мене їх аж сім… Я вже не раз кажу, що краще б мені кувадло надесятеро тріснуло, ніж отака щоденна гартівля!
Кукса. Та хай би мені щодня потоки трощило в цурки, опуст засмоктувало!
Дранко. Та що вам?
Кукса. Як що? От тобі й здрастуйте!
Дранко. У вас же їх тільки п'ять!
Кукса. Але ж і п'ять…
Дранко. Але ж не сім…
Кукса. Але ж і п'ять, кажу!
Дранко. Але ж і не сім, кажу! Гапка, Пріська, Горпина, Хотина, Секлета, Ялина, ще й Хівря!
Кукса. Оришка, Палажка, Оксана, Тетяна, ще й Ївга… Воно конешне!..
Дранко. То-то ж бо й є! Ціла вармія!
Кукса. Цілий шкадрон! Та адже ж, кажу, і п'ять в рощот треба взять!
Дранко. Але ж, кажу, й сім по бублику всім… Хоч візьми забирай на віз, притягни рублем та й вези на торг! Отакого жигала достань у печінки!
Кукса. У голові неначе у десятеро ступ товче!
Дранко. Нехай би товкло, чорт його побери; а тут серце спересердя перепалило тобі, мов на жужелицю!..
Кукса. Чи не хочете понюхать свіженької? (Підносить тавлинку).
Дранко. Добре! Вже я чхаю і без табаки. (нюха).
Я ж кажу: нехай би була одна!
Кукса. Ну й дві ще нічого!
Дранко. Та воно й три невелика ще печаль!
Кукса. Ще й три сяк-так!
Дранко. То ж не сім?
Кукса. Або ж і не п'ять?
Дранко. Але ж не… Атчхи! (Чхає).
Кукса. На здоров'ячко!
Дранко. Дякую! Міцна табака!.. У кого купували?
Кукса. У Свирида.
Дранко. У того, що чотирьох дочок має? Сердега, певно, нарочито робе таку міцну табаку, щоб занюхать своє горе…
Кукса. Еге ж. З кришталем. Кришталь з розбитих стаканів товче та підмішує у табаку, щоб… щоб… щоб щипало у носі! Бо так, каже, вже не берьоть…
Дранко. До всього добирають скуства!
Кукса. А так… Світ уперед іде…
Дранко. А що, як нове веретено?
Кукса. Черкає потроху.
Дранко. Черкає?
Кукса. Еге, черкає! Я вже інколи думаю собі: чи не стоять наші хати на такім грунті, що він такий плодючий на той баб'ячий рід?
З Дранкового двору чутно гавкання.
Дранко (хутко підбіга до свого тину і загляда у двір). Собаки загризлись! Он вже Василь повернувся. (Гука). Іди ж, іди до кузні, нічого там переморгуватись!
Кукса. А він хіба туди?
Дранко. Ні, тепер вже не помічаю, а перш трохи стріляв… Тільки моя Горпина до нього…
Кукса. Горить?
Дранко. Аж пашить.
Кукса. Отак моя Оришка до Антона, тільки що Антон не таківський…
Дранко. Не вірте!
Кукса. Ненавидить бабів!
(Продовження на наступній сторінці)