Марфа Варфоломіївна. Чого ж соромно?
Олеся. І сама не знаю... І кинулася б я до тієї праці, і робила б до втоми, до знесилення... Аж тут раптом обхопить, мов перевеслом, інша, глумлива та докірлива думка і ніби зазирає тобі в вічі і допитує: "А далі ж що? Наробишся й ти до втоми, а далі ж що?.." Під впливом цієї невідчепної болячки я немов умліваю, опадають мої руки, і в голові метушиться!..
Марфа Варфоломіївна. Чудна! Краще подумала б так, що не всім же гірко працювати, бо не всім однакова доля і талан.
Олеся. А чому не всім? А за які вчинки? Отут мої думки завжди і зупиняються. Чому не всім?
Марфа Варфоломіївна. Ну, цього вже нам з тобою не розгадать!..
Олеся. Оце мене мучить і не дає супокою!..
Марфа Варфоломіївна. А мені про те неначе байдужісінько.
Олеся. Не вірю, не може цього бути!.. Навіщо нас так мало вчать?.. Нічому-нічому не навчають... Я хотіла б кожній своїй думці дати розвій і напрямок, а мушу зупинятись на першім ступні і бідкатись, борсатись з думками, мов пташка в сильцях... Отака наша навука!.. І до чого вона мені? Ніби з-під поли показали ту навуку, як пхикавій дитині цяцьку, та й знов заховали. Ну, навіщо віддавали мене до школи?
Марфа Варфоломіївна. Спитай вже заразом, навіщо тебе й на світ породили. (Регоче.)
Олеся. Чому не віддали мене в гимназію? 5
Марфа Варфоломіївна. Мало б чого ти не захотіла.
Олеся. Краще не знати нічого, ніж мало знати!
Марфа Варфоломіївна. Не білон за великим, щоб малого не згубить.
Олеся. Нема чого губить. Не шкода мені тієї навуки, котра скидається на приказку "цить, не плач, мати спече калач, медом помаже, тобі покаже, а сама з'їсть"...
Мар ф а Варфоломіївна. Дякуй, що тебе й тому батьки навчили.
Олеся. А я хочу ще вчитись, ще і ще!..
Марфа Варфоломіївна. І не думай, бо не пустять.
Олеся. Як не пустять, я чого-небудь налихотворю.
Марфа Варфоломіївна. Ти одна у отця-неньки,, звісно, шкода буде відпустити.
Олеся. А не бійсь, коли б заміж захотіла, то з дорогою душею зараз віддали б. (Вдивляється вподовж річки і показує рукою.) Ондечки, бачиш?
Марфа Варфоломіївна. Що таке?
Олеся. Через що я можу байдикувати, а ота молодиця, ондечки, бачиш, по той бік пере сорочки, а побіч неї аж п'ятеро дітвори, як пуп'янки,— через що ж вона мусить, не розгинаючи спини, працювати від ранньої зорі і до пізньої?
Марфа Варфоломіївна. А ти б замість того, щоб морочити памороки такими загадками — від чого та через що? — краще майнула б оце хутенько та й допомогла їй прати сорочок!..
Олеся. Ну й гаразд. Сьогодня допомогла б, а далі що?
Марфа Варфоломіївна. А там вже воно само визначиться.
Олеся. А завтра ж вона знов муситиме працювати.
Марфа Варфоломіївна. І слава Богу, як муситиме, а от як знесилиться.
Олеся То-то, як знесилиться! Я про те ж і міркую: що буде, як вона знесилиться? Марфушо, що буде?
Марфа Варфоломіївна. А буде те, що Бог дасть.
Олеся. А людям би-то до того нема й діла? Ні, Марфушо, так не можна. Люде повинні знати, що буде і з нею, і з отими пуп'янками! Я скільки разів намагалася це обмірковувати з деякими людьми, але виходить, що або вони мене не розуміють, або я їх!.. Коли б я мала великі достатки...
Марфа Варфоломіївна. Тай міркувала б зовсім інакше.
Олеся. Нізащо на світі!.. Ніколи я не переміню своїх замірів, ніколи!.. Хитаєш головою? Звичайно, що ти тепер власна дати моїм думкам яке хочеш прізвище, власна і мене саму образити пустомелею чи фантазьоркою, як вже й не раз ображала. Ну що ж, ображай ще, а я не похитнусь в своїх замірах!..
М а, р ф а Варфоломіївна. Пустомелею була, пустомелею і довіку зостанешся. Кожному зростові свої виграшки, тільки що тобі й до старости, мабуть, ляльки людьми здаватимуться!..
Олеся. Звісно, що я дурочка, а ти умочка. Тільки ця дурочка так іноді глибоко загляда собі в душу, як умочці і не вбачається.
Марфа В а р ф оломіївн а. Мені нема чого заглядать собі в душу.
Олеся. Краще, Марфушо, заглядать собі в душу якнайглибш і якнайпрозоріш тоді, коли ще зможеш дивиться в неї* не червоніючи.
Марфа Варфоломіївна. Це вже з якоїсь нової книжки висмикнула цю промову. І чого б ти мала червоніти? Чи ти що вкрала, чи ограбувала кого?
Олеся. Тобто ти нічого не знаєш?
Марфа Варфоломіївна (здивовано). Що таке?
Олеся. Марфушо, скажи мені від серця, як щира подруга, як ти на це дивишся?
Марфа Варфаломіївна. На віщо? Постривай, ти в жарт чи?.. Я нічого в товк не візьму, про віщо ти?..
Олеся. Чула ти, що люде кажуть? Скажи, як кажуть?
Марфа Варфоломіївна. Та про віщо ж, про віщо ж бо?
Олеся. Про мого отця та про Леоніда Петровича що люде кажуть?
-Марфа Варфоломіївна. А-а. То так би зразу й казала, а то завела такої... Кажуть, що Леонід Петрович моститься тебе сватати.
Олеся. Та ні, я зовсім не про те тебе питаю. Що люд© кажуть... про землю? Ти ж знаєш, що земля Леоніда Петровича дісталась нам вся?
Марфа Варфоломіївна. Знаю.
Олеся. А знаєш, як дісталась?
Марфа Варфоломіївна. Як і другим дістається. Люде кажуть, що тепер би Леоніду Петровичу оженитись на тобі, то й полатався б.
Олеся. Не те, все не те ти кажеш!..
Марфа Варфоломіївна. Ну, що ж, була б поміщицею, дворянкою, баринею!.. (Глянула на сонце.) Хі, вже скоро1 й сонечко заходитиме, ото забалакалася з тобою.
Олеся. Стривай! От дивись на мене, Марфушо, нічого я не вкрала, нікого я не ограбувала, правда? А червонію. Кажуть, що діти не повинні в гріхах батьків своїх; а от я ніби повинна!..,
Марфа Варфоломіївна. Це ти вже щось таке почала вигадувати!.. Як собі знаєш, так і міркуй, а мене не силкуйся заморочити. Скажу тобі коротенько: родителів тобі судити зась, от що! Іменно зась!..
Олеся. Тадже земля Леоніда Петровича удвоє дорожче стоїть тії ціни, за котру нам дісталася. Як же так, Марфушо? Це, стало бить, притисли людину до стіни і взяли за горлянку?..,
Марфа Варфоломіївна. Годі, годі, не хочу й слухати!.. (Обмахується рукою і йде у човен.) Родителів судити зась!
Олеся. Ну, я вже замовкла, годі, не треба... Знайду з ким іншим про це обміркувать...
Марфа Варфоломіївна (помовчала). А признайся, кортить тобі бути дворянкою?
Олеся (нехотячи регоче). Кортить!
Марфа В а р ф о л о м і ї в н а. Я думаю, що нам вже тоді до вас і не рівнятись.
Олеся. Так! Тобі така мова до вподоби? їдь вже, або що!.. Прощай!
Марфа Варфоломіївна. Недаром Нихвінт розказував мені...
Олеся. Про віщо він розказував?
Марфа Варфоломіївна. Що ти сказала йому, що він тобі не до пари.
Олеся. Сказала, це правда. Як у мене на душі було, так я й сказала! Не до вподоби мені Нихвінт Варфоломейович. І не вірю, щоб він мене кохав. За віщо йому мене кохати? Ні лицем,, ні думками йому я не до серця.
Марфа Варфоломії вна. Я його серця не знаю, тобі видніш.
Олеся. Я ж і бачу. Думки наші цілком нарізнь. У Нихвінта Варфоломейовича які заміри? Спитала його: "Щоб ви,— кажу,— робили, якби мали достатки?" — "Купив би,— каже,-"— в городі дом". А далі? — "Віддав би його під кватирі". Та й тільки? — "А потім зібрав би,— каже,— ще грошей та купив би і другий дом".— А далі, кажу, і третій? А він, регочучи, каже: "Почему ж і не четвертий?"... А далі що? — питаю.— "А що ж далі?" — відмовив, усміхаючись. І так гидко усміхнувся,, що ніби аж мороз у мене поза шкурою пішов. Хіба ж це,, Марфушо, життя?
Марфа Варфоломіївна. А якого тобі ще кращого?1
Олеся. Ай-ай-ай!.. Що ти кажеш, Марфушо? З кожним} днем я все менш починаю тебе розуміти!.. Невже забула, як ми колись маріли, що як повиростаємо, то віддамо себе.цілком на користь і підмогу людям?
Марфа Варфоломіївна. Дурні ми були, то дурощі й плели. Ти ще й доси у хмарах літаєш, а я вже скінчила ітоги і з маренням, і з дурінням, і перейшла, як кажуть, на практичний грунт... Натякнула тобі, а тепер кажу навспряжки, що піду заміж за псаломщика, за Воздвиженського, ото і кінець.
Олеся. А далі що?
Марфа Варфоломіївна. А далі буде те, що Бог дасть. Прощай! (їде в човен.) Давай, будем перегукуватись, аж доки доїду до того берега, охотніш їхатиметься. (Від'їжджаючи, почина співать, Олеся підтягує, сівши на скелі.)
Та болять ручки, та болять ніжки, Гей, та пшениченьку жнучи, Та пшениченьку жнучи, Та уже мені надокучило, Гей, та миленького ждучи.
Та нема ж мого та миленького, Гей, та нема мого пана, Та й уже ж моя та постіль біла, Гей, та пилочком припала.
Та із-за гори, та із-за кручі, Гей, та риплять мажі йдучи. А воли ремиґаючи, А чумаченьки та вигукуючи...
ЯВА 2
Лукерія Степанівна і Олеся.
Лукерія Степанівна (гука). Олесю-гу! А я тебе шукаю по саду та по леваді, думала, знов сапаєш огородину за котрусь поденну або няньчиш чию дитину...
Олеся. А хоч би й так?
Лукерія Степані в н а. Воно ж таки тобі і пристало тепер...
Олеся. Робота більш пристала, ніж баглаї.
Лукерія Степанівна. Он там, на грядках, Харитониха обполює баклажани та дуже бідкається, що нікому поняньчити дитину...
Олеся. Ось піду зараз та й поняньчу.
Лукерія Степанівна. Піди, піди мерщій! Вчора вона реготала на всю леваду, що знайшлась, каже, нянька на дурничку, нехай ще й сьогодня порегоче.
Олеся. Нехай! Це ви чи не хочете мене роздратувати? Мабуть, нема на кому зірвати серце, то на мене напались?
(Продовження на наступній сторінці)