Драма в 5-ти діях і 6-ти одмінах.
Лицедії:
Семен Мельниченко, парубок.
Микита Гальчук, син старшини.
Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.
Омелько Вертелецький, парубок.
Одарка Степаненкова, дівчина.
Морозиха, удова.
Маруся, Горпина, Христя — дівчата.
Скубко, писар — 1-й староста.
Кугут, селянин — 2-й староста.
Зачепиха, баба Одарчина.
1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й парубки.
Селяни…
Діється в Херсонщині.
ДІЯ ПЕРША
Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причілка, квітки, соняшники і маненька верба. Уліворуч простяглося село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки… Смеркає.
Ява 1
Семен Мельниченко (йде згори шляхом, зупиняється, здійма бриля і ніби зачарований дивується). Ось і любий край, і рідне село! Давно, давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… Тепер ти знов звеселіла; знов пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками,— то виринуть, то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ синій, як море!… А он і хата милої — весела та світла, як погляд дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і голова, мов у вогні, горить… (Підходить до хати). Боже милий! Як тут гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу; мабуть, часто поливана. А он соняшник як височенно вигнався, ще й голову схилив, наче зажурився і думає тяжкі думи… Нібито він розуміє і сумує, що ось незабаром прийде зима, зв'ялить його, а буйний вітер вирве стебло з корінням і занесе його далеко…
Ява 2
Семен і Одарка.
Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла). Хто це стоїть?
Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!…
Одарка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!…
Семен (тривожно). Що це з тобою?
Одарка. Ач який добренький, — підійшов крадькома та й в хату не йде!
Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав…
Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?
Семен (зітхнув). Не думав, доки… А тепер думаю і думці не вірю…
Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя моє!… Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема… Де ж це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і сміється).
Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартівлива, як і перш була. Аж налякала мене так, що й господи!… (Сміється). "Стривай,— каже,— парубче!" У мене аж душа завмерла, і ніби земля підо мною затрусилась…
Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш налякала. Як же ти змарнів!… Слабий був? А оченята блищать, як зорі. Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш…
Семен. Не годиться в хату йти; люди постережуть, почнуть базікати, що я й додому не зайшов, та… Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.
Сідають.
Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?
Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що не втаїться коханнячко, як у мішку шило. А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?
Семен. Я вже з нею з першою привітався!
Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками. Згадаю, було, тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла. А оце як почали повертатись з заробітків, то я, кого не зустріну, зараз і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема — ні до пісень, ні до жартів… Так вже мене всі й прозвали Черницею. А яку я пісеньку склала про свою журбу!… Нехай колись тобі заспіваю. Правду ж кажуть, що "боже, боже, чого та любов не зможе"! А ти дуже скучав за мною?
Семен. Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?…
Одарка. Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш всього на світі! І я вірила йому.
Семен. Вір, вір, голубко, йому, доки воно б'ється у грудях!
Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє горе; перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї зірочки не видко, то мені так важко стане, ніби навкруги мене все повимре, і я одна, одна на божому світі… Інколи вийду з хати опівночі, сяду на цім місцеві і задумаюсь… Ото й почне мені ввижатись, буцім сидимо ми поруч і тихо балакаємо про кохання, і я ніби бачу тебе, бачу твої очі, схилюся до твоїх грудей і чую, як твоє серце б'ється…
Семен. О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!… Скільки було в ньому смутку й горя… А тепер все одлинуло, все забулось!… Скажи, голубко, за віщо ти мене так любиш?
Одарка. За віщо?… Чудно!… Коли б серце змогло промовлять словами, то я б і переказала тобі… Воно нібито й промовля, і сама я розумію його мову, та переказати не зможу.
Семен. Правда, серденько! Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… А захочеш поділитись з ким іншим тією вагою — і не знайдеш мови… Тепер, моє серденько; ми вже ніколи не розлучимось…
Одарка. Ніколи-ніколи, мій голубе…
Семен. А мені, спасибі богові, таки похвортунило!… Заробив ще більше, як торік: таки ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й у празник робив, хай господь милосердний простить… Довелось мені, бач, у німців стать на поденну; дивлюсь, вони роблять і в празник; думав я, думав, а далі й кажу собі: невже ж німці не такі люди, як і ми? У них там же в колонії і церква є, кирка по-їхньому, і моляться вони у книжку… Дивишся, уранці він іде до служби божої, а після обід за роботу… Ото дехто з нашого брата почали гомоніти: "Чи й справді ж воно гріх у празник робити?" То інші, а найпаче старі люди, не згодились закон ламати, а другі стали так міркувати: "Тепер,-кажуть,-коли змога заробити добру копійку, то й треба зароблять; а прийде зима, то й робив би, так роботи бракує або й ціна така, що не варт і праці,— от тоді і молитись…" Подумали ми, подумали, перехрестились — та й гайда у покіс!…
Одарка. Не знаю, чи воно гріх, чи ні. (Помовчала). От я заплющила очі, і ввижається мені, що ми сидимо у садку, кругом пташечки тихо щебечуть, і лист на дереві ледве-ледве коливається. Над нашими головами посхилялось гілля; вітер ніби потиху зворухне його і тихо-тихо паросить листям. А лист же так тихо шепотить, так тихо, ніби старенька бабуся, куняючи, шепче онучатам казку. Не ходи нікуди сьогодні, будемо сидіти довго-довго… Заспівай мені яку-небудь пісеньку та тихесенько, так тихо, щоб, окрім бога й мене, ніхто не почув тієї пісні!… (Схиля голову до його грудей). Як твоє серце б'ється! От я й знову заплющила очі, а все-таки тебе бачу.
Ява 3
Ті ж та Микита.
Микита співа за лаштунками:
Вулиця гуде, де козак іде.
Ти, дубе, розвивайся.
На козакові та два жупани,
Ти, дівчино, не важся.
Одарка (тривожно). Це вже й Микиту несе!
Семен. Нехай собі йде! Хіба він до тебе?
Одарка (встає). А хто його зна. Може… Він вже двічі присилав до мене за рушниками.
Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?
Микита співа:
Ті два жупани, ще й сіру свиту
Він проп'є, прогайнує;
Зведе дівчину з ума, з розума,
Та й сам помандрує.
Одарка. Торік, уосени, аж тричі простягався свататись і тепер тієї ж… Приходь на вечорниці! Сьогодні уперше зберуться. Прийдеш?
Семен. Добре! Тільки на хвилину додому забіжу, бо я ще не бачився і з батьком. Прощай!
(Одарка йде в хату.)
Микита (здалеку). Добривечір, Одарко! (Підійшов ближче). Хто це такий?
Семен. Адже бач, що людина!
Микита. Бачу, та хто? (Придивляється і пізнає Семена). Ти де у біса взявся?
Семен. А ти, певно, з бісом у добрій злагоді, що й против ночі його згадуєш.
Микита. Ач який митець! Мабуть, не вспів і перезутись та швидш до Одарки?
Семен (усміхнувся). Так, так! Захапався, бач, та гаразд і не підперезався! Дуже вже закортіло!
Микита. Гляди, щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре!… Я тобі оскомину зіб'ю…
Семен (спокійно). Не хвались! Звісно, коли б свині та роги…
Микита. Що?… Геть звідціля! Нема тобі тут шляху! Заросла вже твоя стежка. Ти знаєш, що я сватаю Одарку?
Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо вона мені хвалилась.
Микита. Ну?
(Продовження на наступній сторінці)