Спринцовка. Оце вірно! Давав мені торік Панаженко двадцять золотих п'ятьорок за велосипеда — не продав, а тепер прийшли солдати та забрали дурно. От дурень... Тьфу! Ні за собаку проґавив...
М а р к о. Ну, а ти? Чого ж ти тут? Ти ж поет. То коли ж і писати, як не тепер, коли життя зворухнулося з такою могутньою силою, коли воно прокинулося після столітнього сну. Адже ж поети тільки й мріяли про таку годину.
Поет (похиляє голову). Даремно вони мріяли, чоловіче... Так, життя прокинулось, але разом з ним народився і новий дух — дух маси, дух колективної творчості. Він дужчий, ніж усі славетні поети всіх часів, і тільки він здолає змалювати всю широчінь нового життя... І з того часу немає мені місця ні в житті, ні в пеклі, бо вони переладнали всі струни, і не можу я злитися з великим колективним духом. І ось блукаю я на цій проклятій станції без надії, без мрії, без просвітку... І даремно стукаю я в пекельні двері, бо не зумів я зробити в житті всього, чого вартий був мій індивідуальний дух... Але дивіться, чогось знов заворушились. Невже ж справді будуть посилати в життя? Дивись, як кинулися всі до віконця.
Загальний рух — усі кидаються до правого віконця, штовхаючись та тискаючи один одного. Віконце відчиняється. Крізь юрбу протискається з канчуком у лапах чорт у френчі, з-під якого висувається хвіст. За чортом іде слідом А н к е т о в, замухришного вигляду суб'єкт (людина) із скуйовдженими вусами та борідкою, в окулярах і з аркушем в руках.
Анкетов (дивлячись на юрбу поверх окулярів). Тихше! Тихше-бо, панове. Не товпіться! Прошу додержувати черги. Є одне місце в життя.
Гомін і галас покриває його слова.
Анкетов. Та тихше-бо, панове! Тихше, бо я не буду казати. Ёкхм-гм. Є одне місце в життя на землі. Умови: місцеперебування — місто Париж, до 10 літ — дитячий будинок, з 10 до 17 літ — бульвари, з 17 до 25— поденна робота і війна, з 25 до 30 літ — тюрма та лікарня, в 34 роки — смерть від туберкульозу. А проте, замість туберкульозу надається можливість вибрати іншу хворобу. Стать однакова яка. Релігія — католицька. Екхм-гм.
Тіні. Я! Я! Мене! Мене надішліть! Я вже двадцять років стовбичу тут. Мене! Мене! Ти й так жив 70 років. Зараза! А ти? Тебе вже посилали... А ти бачив? Мене!
Сварка, лайка, бійка.
Анкетов. Та тихше-бо, товариші! Будьте ж культурні, додержуйте черги. Прошу підходити по одному до віконця, треба насамперед заповнити анкету. (Зникає.)
Крик, галас, товкотнеча збільшується, всі шарахаються до віконця. Жінка кидає дитину і теж протовплюється до вікна. Юнак кидає батька і поривається до віконця.
Старий (блукає один, простягаючи руки, не бачачи і спотикаючись). Костю!.. Сину мій!.. Костю!.. Де ж ти? Рідний мій!..
Товкотнеча, крики, лайка. З віконця "Довідки" вилітає багато великих мильних бульб. Юрба шарахає. Товкотнеча і крики збільшуються. Чорт починає цьвохати всім своїм-канчуком. Марко, що стояв увесь час, взявшись за голову, хапає тепер
чорта за комір.
Марко (гримає). Ти чого тут б'єшся! Де начальник станції? Анахтеми, мерзавці, шахраї! Я вам покажу, як людей мордувати. (Віднімає у нього канчука і починає його бити.) Зараз же повернути мені мої накладні, сто чортів вам у пельку... Я вам покажу, як затримувати вагони Червоної Армії!..
Чорт тікає, Марко женеться за ним, обидва вибігають уліво. Віконце зачиняється. Тіні зникають. Тієї ж хвилини на перон увіходить Ліліт — цариця пекельна з молодим дженджуристим чортом у френчі без хвоста. Ліліт — чудової краси жінка в шикарному вбранні червоного шовку паризької моди, з лорнетом
У РУШ-
Ліліт. Що таке? Що за бешкет? Невже ж знайшлася нарешті смілива тінь, що сколихнула це сонне царство? Мсьє Козерог, довідайтесь, будь ласка, в чім річ, хто це такий і чого він хоче.
Дивиться в лорнет в той бік, куди побіг Марко. Обережно увіходить зліва Хламушка в звичайному своєму вигляді і в "котячих" чоботях і прислухається.
Хламушка. А тут-таки тепло, хоч і сонця не видно. Певно, дрова дешеві, настоящий курорт. А як добре пахне, неначе у нас в Харкові, коли асфальт на протуварі варять.
Козерог (почтиво й гаркавлячи). Я й так знаю, царице... Це просто укгаїнський солдат, або, як вони тепер звуться, "чегвоноагмієць"... Я скажу, щоб його виштовхали, царице.
Ліліт. Солдат? Український? Та ну! Солдат у пеклі.. Це звучить, як чарівна казка старих часів... Але чого він хоче?
Козерог. Він шукає, царице, 26 вагонів з речами своєї частини. Але ми вкгали в нього накладні — ось (виймає), і хоча вагони у нас, але сегіепаітепі він їх не дістане. (Регоче.)
Ліліт. Невже ж він такий сміливий, що не злякався самого пекла! О, якби він здобув для мене мій рідний Смарагд, чарівну країну моєї молодості. Чудовий, прекрасний Смарагд, де я була такою щасливою, коли ще не стала бездольною царицею цього хмурого пекла. І коли ви розповідали мені про вашу Україну, мені так і здавалося, що я бачу чарівний край моєї молодості, зелені луги та срібні води, в яких я бавилась вільною принцесою далекого Смарагду. Але, мабуть, не судилося мені знайти сміливу душу, щоб відважилась здобути для мене мій Смарагд від жадливих гномів, що ним опанували. (Співає.)
О мій Смарагд, щасливая країно,
Де все округ сміється і цвіте,
Де я жила безжурна, як дівчина,
Тебе Ліліт жадає і зове!
І ось тепер пекельна я цариця, Яку зовуть славетною Ліліт, Яку клянуть, як хтиву чарівницю, Що п'є вночі жагу юнацьких літ...
О де ж ти, рятівниче мій сміливий,
Що поверне Смарагд Ліліт...
Щоб знов могла, весела і щаслива,
Покинуть пекло, бачить вільний світ!
Невже ж справді для того покинула я колись чарівні луги Смарагду, щоб здобути такої скандальної слави. (Зітхає.) Нібито прокрадаюсь я вночі до спалень юнаків та, припавши до їхніх уст, хвилюю їхній сон звабливими мріями... То хіба ж я винна, що кому сниться? Ну, то де ж цей солдат? Але Стривайте, я бачу ще одну тінь, що стоїть там у кутку. Хто це? (Дивиться на Спринцовку крізь лорнет.) Будь ласка, мсьє Козерог, приведіть його сюди, я хочу з ним поговорити. Та дайте мені ці накладні. (Бере у Козерога папери.)
Козерог. Слухаю, царице. Це його товариш, якийсь фельдшер. (Іде і тягне до Ліліт переляканого Спринцовку.) Цариця хоче тебе бачити — живо.
Спринцовка (з жахом). Погиб, пропав, як собака на вокзалі!..
Ліліт. Хто ти такий і чого тобі треба в нас у пеклі?
Спринцовка. Я... я... їй-богу, пробачте... я нічого, це не я... я ж зовсім і не хотів... адже ж у мене позачергова робота... мені треба додому... пропадуть, вибачте, штани — настояща англійська діагональ... тільки-но оддав шити...
Л і л і т (сміється). Він дуже потішний. Так це твій товариш бешкетує в нас?
Спринцовка. Який товариш! Це ж такий розбишака, гірше за всякого Сатану. (Затуляє рота рукою.) Пробачте, ваша чортяча величність... я не те, я не хотів... адже ж він мені зовсім не товариш, я ж тут ні прийому, я ж тільки хвершал, то за віщо ж мене?
Ліліт (до Козерога). Ну, то,-здається-, мені час. Я повернусь з мсьє Петлюрою и, а ви розпитайте все про того солдата, та заберіть цього в пекло, au revoir! (Іде з Петлюрою праворуч.)
Спринцовка (з жахом). Я не хочу! Мені вадить, коли дуже жарко. Калавур! Я не звик до жаркого підсоння!
Козерог (хапаючи його). Не звик, то звикнеш. (Зникає з Спринцовкою, що кричить.)
Зліва знову вибігає Марко, що дуже розлючений.
M а р к о. А! То тепер всі поховалися! Нові чортячі фіглі! То я вам покажу, як мене дурити. Зараз же повернути мені мої вагони! (Підбігає до станційного дзвона і починає щосили дзвонити, але раптом увесь перон зникає, і в Марковій руці залишається тільки мотузка від дзвона.)
Марко. А! Нові штуки. (Озирається.) Ну, то стривайте ж, анахтеми. (Озирається і йде до пекельної брами, що тепер неначе насунулася наперед серед зловісного скелистого краєвиду, що виник замість зниклої станції.) Я сказав, що знайду мої вагони, хоч би в самому пеклі. (Підбігає до пекельних воріт і починає грюкати.) Гей! Зараз же відчинити! Комунізм розіб'є всі грати і зруйнує всі пекельні ворота цілого світу!
. Розлягається страшенний регіт з-за брами.
А, то ви ще сміятись! Я ж вас припечатаю зараз най-сильнішим закляттям, від якого тремтять чорти і буржуї всього світу. (Виймає з кишені штанів грудку крейди й пише одним начерком на брамі радянську зірку, що зразу ж загоряється червоною пентаграмою.)
Страшенний гуркіт трусонув усе пекло.
Ага! Не подобається. Цей знак зруйнував багато фортець ще міцніших за пекельні ворота!
Підбігають кілька чортів і Анкето в.
А н к е т о в. Громадянине! Товаришу! Просимо вас не бешкетувати. Так же не можна. Це ж таки пекло, а не яка-небудь пивниця!
Марко (грізно розмахуючи крейдою). Зараз же відчинити мені пекло та повернути мої вагони, а то я тут вас усіх поперекреслюю!
Анкето в. Але ж не можна, товаришу. Всі вакансії в пеклі зайняті.
Марко (грізно). Наплювать мені на ваші вакансії!.. Зарaз же одчиніть. (Знов грюкає в двері.)
К б з е р о г (вбігає, засапавшись). Стгивайте, мсьє, загаз. Його величності Сатани загаз немає вдома, він десь на землі, подогожує, інкогніто. Але її величність цариця Ліліт, зважаючи на ваші, гм, пгохання, дозволяє вам увійти до пекла на тги дні, але з деякою умовою, бо в нас, вибачайте, свої погядки.
Марко (нетерпляче). Ну?
Козерог. Ви повинні вибгати ваш власний паголь. Марко. Пароль?
(Продовження на наступній сторінці)