Благослови, господь, твоїх людей,
Не забувай їх в радості і в горі,
Оратая, що в полі ниву оре,
Строїтеля, що камені кладе
І розчином скріпляє найміцнішим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словесні в книгу перепише.
Який простір, привілля, тишина,
Як там гаї в далечині синіють,
Лиш тихий дзвін під ясним небом мріє,
І спить пастушка біля казана.
Бо крепок князь і власть його міцна,
Бо Ярослав залізними полками
Всім ворогам дороги заградив,
І божий мир, як сонце над полями,
Над Києвом і Руссю заяснів.
Отак-то всі повинні шанувати,
Що на землі і мир, і тишина.
Потщитесь, браття, треба поспішати,
Щоб книги всі переписати нам.
Бо скоро князь повернеться із Чюді,
Де воював і города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо і часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес він проливає в світ.
М и к и т а
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любові
В своїй душі посіяти й зростить.
С и л ь в е с т р
І просвітить добром серця людськії.
Такий і князь наш мудрий Ярослав.
Не тільки сам жадає він Софії,
Немов олень істочника води,
Но нас усіх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молоді
Від мудрих книг, благословенних слів.
Не вдав би тілу своєму покою,
Доколі правди двері не відкрив...
А скільки він зазнав тяжких трудів,
В яких боях кривавих ісполчався,
Які поправ крамоли і лукавства,
Аж поки прах їх не розвіяв вітер,
На отній стол не сів і пота витер,
І цілу Русь як древле об'єднав.
М и к и т а
Святі слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допоміг
І Новгорода в поміч не воздвиг.
І скільки раз, забувши кривди давні,
Полчився знову Новгород державний,
Своїх мужів і золото збирав
І Ярославу в поміч поспішав.
Під Любечем, на Альти берегах,
Під Лиственом — на багатьох полях
Лилася кров братів-новогородців,
Яку забув так скоро Ярослав...
С и л ь в е с т р
(хитаючи головою).
О брате мій, ти сам забув, мабуть,
Що тільки бог царів і царства судить.
Лиш він один далеку бачить путь,
Якою йдуть царі і прості люди.
А нам, смиренним інокам, годиться
Не помнить зла і за князів молиться.
Ну, братіє, пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не вліз лукавий, яко тать 1,
Не довелось похибки підчищать.
1 Тать — злодій.
М и к и т а
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совісті не зчистити її.
С и л ь в е с т р
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув і судиш про князів!
М и к и т а
Прости, мій отче. Зараз я згадав
Великий гріх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив і ув'язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина...
С и л ь в е с т р
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
М и к и т а
(гнівно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли від орд німецьких і угорських
Без війська втік розбитий Ярослав
І вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни ті порубав,
І Новгорода воїни суворі
Мечі і злато князю принесли —
Веди нас, княже, битись до загину
За честь і єдність руської землі!
І так пішли і ворогів розбили,
І князю стол дістали золотий.
І за таку ось вірність Коснятину
Він кривдою лихою відплатив!
С и л ь в е с т р
Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш,
Які судити ти ще молодий.
За це тобі епітим'ю 1 призначу —
Вночі поклонів сорок поклади.
1 Епітимія — церковна кара.
Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника, і в галерею входить з правого її боку процесія: попереду хлопчик у стихарі з дзвоником і запаленою свічкою. За ним Інгігерда, в княжому уборі і золотій діадемі з важкими підвісками-колтами поверх щільно обіп'ятого білим шовком волосся, за нею придворні дами, всі з молитовниками в руках. Ченці підводяться й поштиво уклоняються. Процесія зникає ліворуч.
С и л ь в е с т р
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К її молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церкві Інгігерда
І молиться за тих, хто на війні.
М и к и т а
Не вадило б їй також помолитись
За тисячу мужів тих іменитих,
Що за її намовою убито
В той рік, коли помер Владимир князь,
А Ярослав...
С и л ь в е с т р
(здіймаючи руки вгору).
Опам'ятайся, брате.
Смири свій дух. Навіщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що міг би душу зогрівать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знаній
І чудному мистецтву научив.
Способен ти умілим малюванням
Ізобразити все ясніше слів:
Поля зелені, бірюзові води,
Червлені корзна, зорі золоті
І лепоту жіночої уроди.
Чого ж бо ти мирською злістю дишеш,
Для чого змій неситих ворушить,
Як можеш тут в благословенній тиші
Мистецтвом дивним господа хвалить?
М и к и т а
О, якби міг обрати кожен вільно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
І не дає людині бог всесильний
Ні тишини... ні забуття...
І де б я міг зірвати грона спілі,
Як юнаком покинув отчій дом,
І давній сум за мною йшов слідом...
І як зрощу в душі голубок білих,
Коли там ворон чорний звив гніздо...
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Не хочу далі слухать,
Сьогодні в храм до мене завітай
І душу там збентежену одкриєш.
(До іншого ченця).
Куди це ти зібрався, Свічкогасе?
С в і ч к о г а с
Благослови, достойний отче, вийти —
Чорнило зсякло, треба розвести
І каламар просохлий цей наповнить.
С и л ь в е с т р
Ану сиди і не кажи брехні!
Не каламар просох, а, мабуть, горло,
І не чорнила жаждеш, а вина!
С в і ч к о г а с
Їй-богу ж ні! По-перше, я не п'ю,
І жодної вівериці 1 не маю,
Та й ключник княжий виїхав в село,
Хто ж бідного монаха почастує?
1 Вівериця — найдрібніша монета в стародавній руській грошовій системі.
С и л ь в е с т р
А ти б і рад! Чекаєш лиш нагоди,
Аби вином упитись даровим!
Одумайся, невіголос ледачий,
Згадай, чим був і чим тепер єси.
Знов хочеш стать нещасним свічкогасом!
С в і ч к о г а с
Та я ж нічого!
С и л ь в е с т р
Я тебе призрів,
Ченцем зробив, списателем іскусним.
Ти хоч дурний, принаймні сапоги
Мужів розумних поносив у мене,
То знов назад!
С в і ч к о г а с
Прости, премудрий отче!
С и л ь в е с т р
Хіба не чув словес святих отців,
Як хміль ченців в скотів перевертає,
Що третю чашу наливає лев,
Четверту — вепр скажений, п'яту — біс.
С в і ч к о г а с
О боже ж мій! Та я ж єдину чашу,
Куди вже там про п'яту і гадать!
ІІ
В галерею з правого боку входить князівна Єлизавета, молода 17-літня дівчина, з молитовником в руках.
С и л ь в е с т р
Благослови господь тебе, князівно!
Ченці поштиво уклоняються, а Єлизавета, кивнувши їм голівкою, підходить під благословення до Сильвестра.
Єлизавета
Скажи, мій отче, чи давно пройшла
До церкви мати?
С и л ь в е с т р
Тільки що, недавно.
Спіши, дитя, господь тебе простить
(гладить її по голівці),
Бо ангельська душа твоя і чиста.
Є л и з а в е т а
О ні, мій отче... зараз грішна я,
Бо гусляра заслухалась старого
І в божий храм спізнилась.
С и л ь в е с т р
Бог простить.
Є л и з а в е т а
Як тут у вас затишно і цікаво,
Які книжки великі...
(Спиняється біля конторки Микити).
А які
Блискучі фарби! Чисті і яскраві,
Немов смарагд або в саду квітки...
У тата є фіал 1 дорогоцінний,
Неначе мед прозоро-золотий.
Крізь нього я, коли була дитина,
На божий світ дивилась з темноти.
І все тоді таким здавалось дивним,
Немов в раю чи в радісному сні —
Такі ж твої малюнки чарівні...
1 Фіал — чаша.
С и л ь в е с т р
Микита в нас зело прехитрий майстер
І в чудному художестві велик.
Є л и з а в е т а
(милуючись мініатюрою в книзі).
Яка краса! Як барви всі согласно
В один вінок на золоті сплелись!
Так, це той світ далекий і прекрасний,
Що в кришталі я бачила колись.
М и к и т а
Бо дивний світ, що бачила ти в чаші,
І є, княжна, мистецтва дивний світ —
Воно завжди підносить душу нашу,
Краси й добра нехибний заповіт.
Але душі збентеженій і хмурій
В святу красу дороги не знайти...
Блажен, кого життя минають бурі,
Спокуса зла не стріне на путі...
С в і ч к о г а с
Отак і я, коли дивлюся в чашу,
Далеко легше стане на душі.
Проходить скорб...
С и л ь в е с т р
(гнівно).
А ти чого, монаше!
Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!
Геть з-пред очей!
С в і ч к о г а с
(про себе).
Якраз мені до речі —
Напевно, вже прийшов виночерпець...
(Виходить).
Є л и з а в е т а
Ну, я піду,
(Продовження на наступній сторінці)