І білі черепи, такі лячні нині, і чорні холодні кущі з покрученими лозами, і місячне світло, що, мов велетенські руки білого страховища, простяглось до них, а врешті, не відомий досі душевний процес, такий чудний і загадковий,— все те обняло її жахом, холодним і обезвладнюючим. Параскіца хотіла бігти — і не могла: ноги немов приросли до землі, а широко розплющені очі пильно вдивлялися в простір, наче ось-ось мали побачити щось незвичайне. Коли вона перемогла себе, вона нерівною ходою, мов п’яна, швидко тікала з виноградинка, путаючись в зарослях та здригаючись, коли мокрий від роси лист виноградний несподівано доторкався до її лиця або шиї.
Кілька день Параскіца ходила, мов затроєна. Думка її уперто працювала в одному напрямку: вона пригадувала все, що чула в дитячих літах про відьом, і всі прикмети їхні рівняла до тих чудних почувань, які турбували її останніми днями. Вона все більше і більше впевнялася, що люди не помиляються, що вона відьма — і вся свідомість заморожувала кров в неї. Вона не ходила вже вечорами на виноградник, бо їй здавалося, що черепи сміються з неї та промовляють: "Стригойка!"
Лежачи вночі на призьбі, вона довго не могла заснути, мордуючись всякими чудними думками, що мимохіть лізли до голови.
Раз над ранком — Параскіца не могла сказати, чи вона спала, чи ні,— з нею щось сталося: вона знов почулась легкою, як солома. Легкий вітрець обвіяв її, і щось тверде й холодне, мов гадюка, залоскотало її по литках: то був хвіст, довгий, твердий, з волохатим пучечком на кінці, мов у корови. На голові, підіймаючи волосся, вискочили ріжки — вона не бачила їх, але чула. Якась шалена злість засвітила їй очі й запалила серце. В одну мить вона знялась вгору, кинулась у вихор, який закрутив її і поніс над землею. Вона летіла, а круг неї свистів та гудів вітер, роздуваючи лихий поломінь в її відьомському серці.
Вранці її знайшли зомлілу коло Галчанового обійстя. Її очутили і завели додому. Вона сиділа, бліда й пригноблена, на призьбі, оточена купкою цікавих, і нічого не одповідала на розпитування. Вона боялась поворухнутись, бо їй все здавалося, що її залоскоче по голих ногах довгий і твердий, мов гадюка, хвіст.
Подія зробила в магалі велику сенсацію. Магала, заспокоєна досвідом, свідком якого була в неділю у церкві, загула знов. Спосіб Йоча Галчана, про який він кричав всякому стрічному, став популярним і сподобався сполоханим магалажіям [15]. Всі згоджувалися, що тільки хвіст становить безперечну прикмету відьми і лиш присутність або одсутність його у Параскіци може покласти якийсь кінець справі. Йона атаковано зо всіх боків: він мусить згодитися, щоб його дочку оглянули, бо як не згодиться, то вони й самі знайдуть спосіб, село не буде терпіти далі пакості!.
Змучений забобонним страхом, Йон згоджувався на все: йому й самому докучила вся ся історія, і він охоче покладе кінець їй.
В найближчу неділю мали одбутись оглядини. Зарання в неділю, ще люди й з церкви не вийшли, матуша Прохіра була вже в хаті Бросків. Вона з такою торжественністю помагала Маріцці прибирати світлицю, наче нині попи мали святити хату її сусідів. Раду підстеріг Параскіцу на дворі і закликав у хату. Прохіра все назирала за нею, щоб не випустити її з хати. Вона була певна, що дівчина передчуває те, що має статись, і лишень шукає слушного менту, аби вискочити з хати — тоді шукай вітра в полі. Прохіра дійшла до такої обережності, що навіть приносила з сіней води Параскіці, коли та хотіла напитися, а сінешні двері засунула на засув. Вона все шепталась по кутках з Маріццею, наче обговорювала план кампанії, та робила знаки Йонові, який з видимою тривогою безперестанку виглядав у вікно. Параскіці все те здалось непевним. Вона помічала, що щось робиться незвичайне, і з видимою тривогою водила очима за кожним рухом присутніх. Маріцца, пошептавшись з Прохірою, вийшла з хати і за кілька хвилин привела з собою глуху Маріору, здоровенну, мов катюга, жінку з грубезними жилавими руками та з витрішкуватими очима. Вона мала властивість все обнюхувати, і за хвилину не було речі в хаті, дух якої не був би їй знайомим. Так вона винюхала карафку білого вина, сховану Йоном за припічком, і хоч заявила, що гріх вживати трунок сей, поки не вийдуть з церкви, однак налила собі скляночку й вихилила з видимим задоволенням.
Чим ближче було до виходу з церкви, тим Йон частіш зазирав у вікно. Врешті він помітив купку людей, що прямували до його хати. Незабаром зо всіх боків надходили люди. Молодиці, в святочних одежах, з поважним настроєм від служби божої, стовпились перед самими дверми. За ними видко було громаду чоловіків, старих і середніх, і лиш тільки один Йоч Галчан зашився поміж жінок та про щось жваво балакав.
Дівчата і парубки стояли осторонь, зате дітвора, як мухи страву, обліпили вікна.
Коли Параскіца побачила в вікно юрму народу, божевільний жах обхопив її. Для неї стало ясним, що то прийшли по її душу, що її зараз поведуть топити або спалять на вогнищі, як відьму в давні часи.
Вона з виглядом зацькованого звірка, з широкими від жаху очима, забилась по хаті, шукаючи виходу. Але в ту ж мить Прохіра з Маріорою вхопили її за руки і придержали її на місці. Йон став коло дверей, готовий краще трупом лягти, ніж випустити дочку з хати. Маріцца, згорнувши руки під хвартухом, з загадковим усміхом дивилась на ту сцену.
— Валєв!.— не своїм голосом верещала Параскіца, вириваючись з міцних рук.— Пустіть мене, тіточко. Ой, нудно мені, ой, смерть моя!
— Тихо будь, не бійсь,— заспокоювала її "тіточка" і тягла до ліжка.
Тут Параскіца не стямилася, як всі спідниці її опинились на голові в неї, а сильні руки повалили її на ліжко. Параскіца хрипіла та борсалась, мов звір у пастці, під важким тілом глухої Маріори, і лиш інколи, як виск недорізаного поросяти, вибивався з-під спідниць розпачливий протест Параскіци.
Прохіра подала знак рукою, і Йон кинувся одсувати сінешні двері, до яких нетерпляче вже добувались. Ціла хвиля народу разом кинулась до сіней, але Йон енергічно спротивився: він буде пускати лиш по одному, по двоє.
Нетерпелива юрма ґвалтувалась: всім хотілось зараз побачити хвіст у відьми, особливо репетували ті, чиї корови стали офірою відьми. Галчан поривався першим ввійти в хату, але молодиці не пускали його, бо він мужчина і йому не слід дивитись на дівочий сором. Се доводило Йоча до лютості, ображало, як автора ідей, і він з піною в роті, лаючись та розштовхуючи всіх, перся до дверей.
Йон пускав лиш жінок, по дві, по три за раз. Вони наближались до ліжка, мацали й оглядали видиму половину Параскіци, пильно і сумлінно, мов корову на ярмарку, і, розчаровані, уступали місце другому горточку, що вже надходив з сіней. Параскіца вже не борсалась, не кричала. Вона запевнилася, що її не топитимуть й не пряжитимуть на вогні. Вона зрозуміла, чого від неї хотять, і лежала мовчки, спокійно. А люди йшли одні за другими, мов на прощу, і оглядали її, і доторкались до неї. Параскіца їх не бачила, але по голосі або по грубому пальці, що чула на свому тілі, догадувалася, хто приходив до неї з візитом. От тітка Аніта, що живе коло цвинтаря, а оце баба Домніка, мати Йордоки, найкращого хлопця на селі. Параскіці було душно, їй трудно було дихати в хвилі спідниць, що збились на її голові, але вона не зважувалась вже змагатися, бо добре знала, що дужі руки обох жінок осадять її знов на місце. Тож вона, зігнута вдвоє, в незвичайно незручній позі, тихо лежала і з резигнацією [16] приймала гостей, що одні за другими одвідували її, мов на іменини.
Тим часом надворі зчинився заколот: Йоч Галчан гаряче боронив свої авторські права і поривався до хати. Зважаючи на його завзятість, Йон мусив порадитись у найповажніших жінок, які по недовгій розвазі поклали допустити з мужчин тільки Йоча, маючи на увазі не останню роль, яку він грав в нинішньому важному випадкові.
Йоча впустили.
Червоний і схвильований, він підійшов до ліжка, а його масні очі так і забігали від купи спідниць аж до гарних панчіх Параскіци. Він постояв кілька хвилин над Параскіцею з видимим розчаруванням, ляпнув її злегенька долонею і авторитетно промовив:
— Ні, не відьма!.
В той мент Прохіра й Маріора пустили Параскіцу. Вона поспішно випутала голову із спідниць, і хоч лице її горіло від сорому, серце радісно тріпало в грудях і якийсь солодкий спокій розлився по всій її істоті: вона тепер напевне знала, як і всі люди, що вона не відьма.
30 червня 1898, Чернігів
___________
[1] М а т у ш а (молд.; літерат.: мэтушэ) — тітка.— Ред.
[2] Л а д р а к у!. (Молд.) — До чорта!.— Ред.
[3] О с у т д р а к у! (Молд.; літерат.: О сутэ драку!)—Сто чортів! — Ред.
[4] Д р о б и н а — домашня птиця.— Ред.
[5] М а л а й (молд.; літерат.: мэлай) — кукурудзяний хліб.— Ред.
[6] О р л и к е в (молд.) — красень.— Ред.
[7] К л а к (молд.; літерат.: клака) — своєрідні вечорниці.— Ред.
[8] М а г а з а н і ї (молд.; літерат.: махалажии) — односельчани, співмешканці кутка, околиці, району села.— Ред.
[9] Ш е д з б і н е ш а р! (Молд.; літерат.: Шезь бинишор!) —Сиди хорошенько! — Ред.
[10] С т р и г о й к а (молд.; літерат.: стригоайкэ) — відьма.— Ред.
[11] П л а ч и н д и (молд.; літерат.: плэчинтэ) — пироги з гарбузом, спечені за спеціальним рецептом.— Ред.
[12] М а г а л а (молд.; літерат.: махала) — куток, околиця, район села.— Ред.
[13] Д р о з к у (молд.) — диявол.— Ред.
[14] "Т а т и а п о с т р у, к а р е є ш а ш і є р ш і л а п о м и н д…", (молд.; літерат.: "Татэл ностру, каре е ын чер ши ле пэмынт…") — "Отче наш, який є на небі й на землі…" — Ред.
[15] М а г а л а ж і ї (молд.; літерат.: махалажии) — односельчани, співмешканці кутка, околиці, району села.— Ред.
[16] Р е з и г н а ц і я (застар.) — покора, відступ.— Ред.