І раптом стали. Посліпли. Море світла залляло їм очі. Тремтячі, зворушені, розплющили очі. Перед ними лежав той далекий, грішний світ, із якого вони втекли колись у тиху, чорну яму, принадний, веселий, у сяйві, як мрія, як сам гріх. Далеке море одкрило широкі обійми зеленій землі і радісно тремтіло, немов жива блакить неба. А земля мліла й сміялась в обіймах, немов упоєна коханням жінка, і блищали на сонці рядки білих домів, як дрібні зуби у неї, а зелені долини стелились далі, як коси. І вся ся дивна країна пливла кудись у морі теплого світла, в широкім, необмеженім блакитнім просторі. З лівого боку важко лежав на землі похмурий Чатир-Даг, а з правого — лізла на небо чортова ступанка Бабугану, нагріті скелі, сірі і голі, як земля-мати родила.
Послушниці скаменіли як зачаровані. І тоді як Варвара слухала якісь голоси, солодкі, спокусливі, якісь заклики грішного світу, душа Юстини розпускалась у блакитнім повітрі і співала молитву тим чистим голосом, який не міг ніколи добутись зі слабого горла.
Варвара перша отямилась.
— А наша ж малина! — гукнула налякана. І той вигук скинув їх раптом із гори в долину, під білу церковцю
та тісні келії.
Знов чорний морок, знов море листу, та ж сама дорога. І поки мчались крутими стежками, як дикі сарни, сусідні гори, залиті вже сонцем, зелені й чорні, високі й нижчі, скакали за ними, росли і спадали, зникали й з'являлись, щоб гнати за ними. Добігли до церкви.
Снують по подвір'ю черниці, немов сновиди. Сюди й туди. З келії в кухню, з кухні у келію. Немов шукають, чого не згубили. Сонце вже припікає. Стоять богомольці. Одна черничка гукає другій:
— Сестро Мокрино, неси самовар гостям...
— Неси сама...
І обидві зникають.
Горбата сестра Анфіса сидить уже в крамниці поміж образами, лиха, надута, чимсь невдоволена, немов павук той, заснована вся павутинням злості, і стежить недобрим оком за ворогами.
Богомольці чекають. Збились у купку. Висока, чорна, поважна суне в капличку до чаші з водою сестра-казначея. У руці має сачок на довгій тичці, озброєний в хрести, яким буде ловити не рибку, а гроші, що накидали в воду богомольці. Навіть калитку на поясі в неї захища святий хрест. Зупиняє Варвару:
— Що ж ви оце робите? Чом малини досі не рвете?.. Таж матушка-ігуменя...
Мовчать, винуваті, й хапаються бігти.
Матушка Серафима спускає очі додолу і стиха каже:
— Знов сеї ночі бачила...
Тепер уже не можна тікати. Матушка-казначея любить звірятись молодшим. Ті її більш розуміють.
Вона спочатку зітхає, втуплює потім підведені очі кудись у простір, у лісову пітьму, і сливе шепче:
— Тільки здрімнула, чую — знов він стоїть наді мною. Розплющую очі — а він такий благоліпний, кучері в'ються по плечах, щоки рум'яні, очі як свічі, поклав свою руку на мої плечі та й каже: "Чого лежиш тут на моєму ложі? Це моя келія, я жив тут довго, спав тут, молився..." А мені страшно, вогонь йде по тілу... Чи не сатана то в образі прекраснім, надісланий з пекла во іскушеніє... Свят, свят, свят... А він нахилився, аж кучері лоскочуть... "Вставай, Серафимо..."
— Матушко, чи не можна б нам самовара? — переймають богомольці якусь черничку.
— Треба б сестрі Марії...— й проходить далі. Сестра Анфіса стає на дверях крамнички.
— Отак... одна на одну скидають... ліниві ж, господи! — закидає вона свої тенета на черничку.
— А вам яке діло?
— А таке... Дух лінощів побіждається духом працьовитості...
— А про дух сквернословія й забули?.. Прочитайте краще для себе... Недурно про вас кажуть...
— Хай господь пробачить тому, хто лихе каже. А хто казав? Що говорив? Дармоїдки, брехунки... язикодзвони... нехай он матушці-ігумені скажу...
— Кажіть!.. Про вас усі знають...
З кухні вискакує сестра Марія. Очі заплакані, червоні.
— Сварились? — цікавиться сестра Анфіса. — Ай, грішка.
— Помирилися... Три дні мовчали... Аж сумно стало...
— Надовго ж?
— А господь знає...
— Тут богомольці самовара просять... чаю хотять попити...
— Самовара? Коли б сестра Секлета... Та де ж се Секлета?.. Секле-то! Секлето-о-о!..
Даремно носився той поклик по мертвому двору, даремно бився об ліс, об стіни церковці, що тихо дрімала на сонці, вся біла, мов вишня в цвіту. Ніхто не обізвався.
Потиху дзюрчала і спливала у чаші в капличці цілюща вода, а над нею палали свічки, як вогняні квіти.
— Сиджу я, тремчу вся,— тягне своє матушка Серафима,— соромно так мені, чудно, а він нахилився і гласом таким соло-одким, таким співо-очим... Ви смієтесь? — раптом остро питає вона черничок, наморщивши чоло і вся збілівши.
— Та ні, матушко... господи!..
— Ви смієтеся... бачу... Таж то був інок, кажу вам, чернець, а не хто... У-у! Невірні, у них на думці саме лиш грішне... Марш мені зараз малину рвати!.. Геть!.. Не треба мені нікого... нічого... У-у!..
І, скинувши на послушниць гнівний, болісний, як у мучениці, погляд, матушка-казначея підняла угору довгий сачок, як оборону від напасті, і пішла до каплички.
На ходу вона злегка хиталася і гугнявим голосом вичитувала:
— Святії безсребрениці і чудотворці, Кузьмо й Дем'яне, посітіте немощі наша, тунє приясте, тунє дадіте...
Золоті хрести на держалні сачка блищали на сонці...
* * *
В малиннику тихо. Хоч сестра Секлета вкупі з сестрою Мартою збирали там ягоди, але вони вже півроку не розмовляли з собою.
— А тут були матушка-ігуменя,— обізвалась до послушниць, що саме надходили, Секлета, — про вас питали... Сердяться, що мало зібрали малини...
Варвара з Юстиною стали на роботу. Вони теж затихли. Самі ж матушка-ігуменя сердяться!..
Немов іще тихіше стало в малиннику. Мовчали сестри, мовчки стояли зелені стіни гір, у тишу повилась глибока долина, послана м'яко зеленим буком, налита золотом сонця; сім чорних горбів мовчки дивились углиб, а по них сходили рядками сосни, немов чернечі процесії. І тільки глибоко, на дні міжгір'я, плигаючи з скелі на скелю, ревла і шуміла бистра Алма та розсипала холодні води по каменистому ложі.
Так сумно стало. Ігуменя сердиться. Всі ті чотири чернички, що кидали мовчки стиглу малину на дно кошиків, зазнали вже гніву матушки-ігумені. Всіх їх покарано сею ж зимою. Юстині згадалась та пам'ятна зима. По цілих днях й ночах сипав та й сипав сніг і врешті засипав яму. Засипав дороги, засипав ліси, долини і Алму... Від усього світу відрізав... А коли хмари подерлись і сіли на гори, впав із неба холод, неначе гнів божий... Тріщали з ляку дерева, тріщала церква і в'яли сестрички. Сонце сховалось за гори й ходило там десь короткими днями, а в ямі лишилась ніч... Довга, безкрая й сумна, як плащаниця. По цілих днях горіло в келіях світло, куняли над килимами сестри, згинали спини й псували очі!.. Почались сварки, росла незгода, тяглась ворожнеча, довга, уперта, як ті дні-ночі... Коли ж гасили світло й грішне тіло йшло на спочинок, сон кидав очі і замерзав десь у келії. Несила було заснути... так було зимно.
По цілих ночах тремтіли сестрички, а дров не давали... Матушка не звеліла. І от вони согрішили. Вона, Варвара, Секлета і Марта та ще дві чернички... Потай, по ночах, поринаючи глибоко в холодний сніг, вони збирали в лісі сухе ломаччя й гріли келії. Дізналась матушка — з монастиря прогнала. Усіх шістьох... Пішли вони з плачем у сніг, у холод, в лихій одежі... Соромно було, жалко... Та вже з дороги їх завернули... Змилувалась ігуменя-матушка... Дві не схотіли, пішли у світ... Відтоді і голос пропав у неї, як застудилась.
— Не знати, де тепер Ганна, що не схотіла вернутись? — подумала вголос Юстина.
— Я бачила її, як їздила в город,— обізвалася Марта.— Заміж уже вийшла. Чоловік слюсар, вона крамничку має... Така весела, здорова... Згадати, каже, не можу...
— А от Марія померла... царство небесне...— зітхнула Варвара.
Всі теж зітхнули й замовкли.
— Одні кажуть, що з горя, а другі — що застудилась, брівши глибоким снігом,— кинула Секлета.
Ніхто не відповів їй.
Знов тихо стало. Тільки гнулося малинове стебло та дощем падали ягоди в кошик.
— Чого воно так, скажіть мені, сестри!..— загадала Варвара і аж очі зробила великі.— Як перше люди спасались, то й добро людям робили... а от тепер...
— Все від бога... Не судіть, то й вас не осудять,— строго сказала Юстина.
Всі розуміли, на що Варвара натякає.
— Та годі вам! — гукнула весела Секлета.— Лови, Варваро! — І пожбурнула в неї стиглою ягодою.
Варвара розтулила рота, та ягода не попала.
— Ну, тепер ти! — і полетіла малина у рот Секлеті.
— Добра малина? — обізвавсь ізбоку знайомий голос.
Як із землі виросла сестра Аркадія, з пісним обличчям, із побожно згорненими на животі руками. Ніхто не обізвавсь до неї.
— А я ще й не кушала... Дух чревоугодія побіждається...— і бачачи, що її не слухають, сестра Аркадія криво всміхнулась і нишком подалася далі.
— Христа продала б,— сказала Секлета.
Вони вже кінчили роботу, коли прибігла келейниця:
— Несіть швидше малину... та йдіть усі до матушки-ігумені... кличуть...
"Ну, щось уже буде!.." — подумали сестрички.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)