Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.
З кутка, між дверима i мисником, де на долівці вона лежала — стара, забута смертю мати,— все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.
Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.
Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:
— Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..
— Нема на вас сконання! Не дають спати…— сердито бурчить невістка, i лавка скрипить під нею.
— Не-ма! — говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i лиже зсохлі, запалі всередину губи.
Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.
Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.
Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її покинуть.
Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:
— Ох!.. Моя смертонько… де ти?
Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:
— Мо-лоч-ка!
Тоді невiстку нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж скривленими губами.
Бабi було так кривдно. Не дають молочка.. Молочка не дають.
Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось, хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.
Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.
— Ноги прийміть. Викину в сiни разом з сміттям!..
Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.
Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…
— Розкажiть казку.
Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова — щось про царенка, злото, дорогi страви Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше — про кобилячу голову.
Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.
— Бабо! Коли ви помрете?
Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.
Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.
— Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?
Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.
Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:
— Помре, чим будеш ховати?
Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…
Одна була розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.
Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i кляли:
— Бодай ти здохла, триклята.
Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.
Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: "Сину!" — i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарештi перемоглася:
— Сину!..
Вiн щось латав i, певно, не чув.
— Потапе!
— Чого?
— Ходи сюди.
— Чого там?
— Сядь коло мене.
Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.
Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.
— Пора вмирати.
— Знов кликать попа? Казали — вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.
Потап дратувався i не дивився на неї.
— Ех, бабо… мамо,— поправився вiн.
Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.
— Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…
— Чув вже. Казали.
— Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.
Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,— i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:
— Ну?
Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: —…Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
— Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
— Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…
Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.
— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
— Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева — як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: "Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…". На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:
— Не верзіть казна-чого… дав бог жити — пошле i смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злiснi й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті — не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
(Продовження на наступній сторінці)