— Ні, чогось мене сон не бере… — І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються, з тих країв, де голод…
— Се справді! Й мені вони на думці вертяться… Мабуть, горюють там, бідолашні?!
— Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю…
— Про п’ятизлотника?
— Еге ж… якби нам його… теє… в карнавку…
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.
— Віддамо… Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.
— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула, її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після служби божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.
Цок!..
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук "білих грошей" лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому…
***
Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.
— Дивіться, — казав він, розглядаючи старі гроші, — а я й не знав, що межи моїми парафіянами є такі багатирі!..
29 лютого 1892, с. Лопатинці