Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Треба і нам скликать людей.
— І Прокіп такої думки.
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може, у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу...
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і щось витягла з-під карсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— "Земля і вол..."
— Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так... Як буде треба... Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І замовкла. Винуваті очі несміло шукали Маркових.
* * *
Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячіла людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
— Хто там прийшов?
— Се ми, ямищани.
І знов текло та м'яко шаруділо в лісі.
— Хто там?
— Не бійтесь. Свої...
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.
Черкне хто сірник, — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.
— Чого мовчать? Нехай говорять...
— Говоріть... говоріть...
Велике тіло колихалось у тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля — дар божий, як повітря, як сонце...
Земля для всіх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир...
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги... Тільки свої чотири кінці...
В тумані, то тут, то там, як островки, зринали глухі голоси.
"Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна... А пан те бачить і наганяє ціну..."
"Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш..."
"Однаково гинеш... Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця... А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш..."
"Страшна видима смерть..."
Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків... Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити..."
"Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля..."
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
— Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає...
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими. Наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості й справедливості.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
— Нема терпцю! Урвався...
Панас ізліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що? Я згоден... я на все згоден... Як люди....
— Знайшовсь мудрий, потерпімо, каже.
— Цитьте, — нехай говорить, хто почав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди,
— Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров'ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось слово: одберім землю!..
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одібрать землю!
Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не оддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберімо хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.
Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.
Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на великдень: "Буде земля,.. Однімемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку...
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
І не хотілось розходитись із лісу, розривати на частки могутнє тіло...
* * *
Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люди вагались. Всі напружено ждали, а чого саме — ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге — і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чагунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутне, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в'язали з світом село.
Щось діялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звідки прийде, де впаде і що зачепить — незвісно. Важко, тривожно дихалось всім у ті похмурі дні, і неспокійно минали довгі осінні ночі. Якби хто крикнув на пробі, бовкнув несподівано дзвін або розрізав густе повітря постріл рушниці, люди вибігли б з хати та кинулись осліп одні на одних.
Гафійка не могла спати по ночах. Як тільки смеркало, Підпара засував двері у сінях, пробував довго, чи добре замкнені, і перше, ніж облягатись, здіймав рушницю, мостив біля себе сокиру. Гасилося світло, але Гафійка знала, що хазяїн не спить. Чула, як він неспокійно ворушився на лаві, важко сопів, сідав і наслухав. Потому знову вкладався і лежав причаївшись, але раптом зривався і шарив по долівці рукою, поки не знаходив сокири. Тоді ставало знов тихо, під лавками пищали миші, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шаруділи у миснику. Але Підпара не спав, Гафійці здавалось, що вона бачить його розплющені очі, втуплені в пітьму.
Нарешті, Підпара вставав і виходив. В Гафійки калатало серце, і в такт його перебоям гупали Підпарині ноги коло стодоли, біля стіжків або під стінами хати.
Часом хазяїн вибирався на ніч на поле, під клуні. Тоді знов хазяйка товклася цілісіньку ніч, боялась, стогнала, охала і човгала шкарбунами од вікна до вікна.
З наймитами Підпара поводився краще, не лаявсь, не підганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось підзорливе око, або під час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвіниця, постать Підпари і кидала тінь.
Гафійці часами ставало так важко, що вона прохалась на ніч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрій вічно був десь на людях і повертався пізно, а Маланка весь вечір снувала мрії. Щось буде. Прийде щось гарне і перемінить життя. Щось станеться раптом не сьогодні, то завтра. Їй не хотілось нічого робити і, склавши руки, як у неділю, вона гаптувала словами хитрі мережки. З Гафійкою вдвох вони ставали на порозі у сінях і довго дивились, як світяться вікна скрізь по селі. Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.
І певно, ніколи ще стільки не сходило світла, як у сі довгі, тривожні осінні ночі.
* * *
Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а бліде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.
(Продовження на наступній сторінці)