Бо похід то похід.
А підвернеться, гляну — хвойда.
Так і верне з душі.
Або й просто жіноцтво.
Ночівля яка чи корчма.
Не одна й молодиця
ласкава була до мене.
Сідло в головах, під боком кошма.
А сон присниться — Гелена.
Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.
Беріг в душі як найдорожчий скарб.
А він ходив в каптані з позументом,
В казну по лікоть руку запускав.
Меткий панок, із тих, що не погребують.
Воно запхне і совість за манжет.
Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,
ще й зачіска ненаська — левержет.
Улестив пані, спритний на підмову.
Нагледів гроші і звивавсь як вуж.
А я в походах. І ключі від схову
довірив гетьмановій, а кому ж?
НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,
аби вночі заскочити обох.
Про це й не думав. Поки віриш, поти й
душа не піде в жебри до тривог.
Я слав гінців наввипередки часу.
щоб у письмі такого наверзти!
А коли я крізь ніч до тебе мчався —
мій кінь іржав уже за три версти!
Дубові двері розхряпнем стояли.
Любив тебе, не вміючи звикать.
То чи ж мені, упитому боями,
мущинський дух по запічках шукать?!
А ти була…
Така була, як завше
Лиш не доглупав я у чому річ:
стара віщунка, й слова не сказавши
полізла спати на холодку піч.
А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.
Сиділа правда в порожній діжці.
Казна козацька.
Казна що?
Болить, що ти таке казна-що!
Болить, що отямився лиш допіру,
як з погорілля, як з-під золи.
Що ви удвох мою довіру,
як свині з жолоба, пили!
То що ж ти серце із мене вийняла?
Ти ж мені душу всю запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
всі ваші кубла і всі ваші кудли!
Та я нап'юся,
та я заллюся,
та я на камені постелюся!
Та я ж не в Суботові,
я ж тут в Паволочі.
А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…
А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК
Ой коню коню зелений тпру
Ох дайте люди мені утираник-
багровий сором з лиця утру
МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.
Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?
Сказав би: каюсь, моя вина.
А він лякаєсь: це все вона!
Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
да укусився б ти за язик,
питав про ту соромоту псину
твоїх нічних у мене позик?!
Чи тобі полегшало,
що на мене пальцями тицяють
від Дніпра аж по Віслу,
що Гелена підбитою птицею
побіч тебе на воротях повисла?!..
В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.
Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?
Кінь такий зелений, груддя з-під копит.
В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
Ти ж такий удався, що як щось утнеш!
Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!
То ти в очі туркам вилаєш іслам.
То ти пообсмалюєш бороди послам.
То ти в саме пекло лізеш у бою.
Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!
А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ
НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.
Щоб ти ж мені виріс лицарем,
а не яким душевбогим.
Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,
щоб не боса стояла перед Богом?..
Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ
цей біль, цю пристрасть, як жаринку.
Одне, що в Бога я просив —
щоб дав мені забуть цю жінку.
Вона була як слід змії
Як гріх з отрутою надпитий.
Я не ненавидів її.
Я був понижений і вбитий.
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки.
БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?
Високу душу теж стрясає дріж
Бо я стояв до ворога обличчям.
а жінка в спину застромила ніж.
А щоб мене добити вже образою.
щоб попливла в очах мені земля —
сміялось панство і пило мальвазію
за вірність жон в наметі короля
Піднявши келихи за вірність
вони кричали ще й: "Віват!"
Мойого болю безнемірність
їм закортіло блазнювать
Весь табір чув. Горлали ж до півночі.
Умисне брали гетьмана на глум.
Пушкар, Джеджалій одвертали очі.
Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.
В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!
З таким лицем як стать під корогви?!
Та щоб якась там жінка недолуга! —
ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
Ти ж не якийсь розніжений паночок,
щоб тільки й думать, люб ти чи не люб
Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.
Це їм пора любитись, брати шлюб
А ти, не встигла вмерти їхня мати
привів у дім ненависну чужу.
То що ж ти хочеш з того всього мати?
Ну от і маєш зраду та олжу.
Тепер твій син од горя бешкетує.
Квітучі села спалює орда.
А ти сидиш без війська, без шкатули.
Та ще й про жінку думаєш. Біда.
ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.
Од провини чи од вина
Це ж і син мій колись ожениться.
Не дай, Боже, така жона
ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!
Ніяк не забуду очей твоїх карсти.
Твоїх колінець, твойого лона,
Згадаю — досі душа холоне.
Щоб ти так знала букву й число,
як знала жіноцьке своє ремесло!
То що ж ти винна, що не льодина?
Я ж сам розбештав тебе, єдина
Було, заскочу до свої хати,
щоб до півночі тебе кохати.
Та й знов на ляха або на хана.
Це я винуватий, це я, кохана!
Бо що ж півночі, що ж ті півночі
тобі, розкішній, до ласк охочій?
Недоголублю,
лиш кров тобі збурю.
Прийду до жінки — залишу бурю.
І це ж роками, не день, не тиждень,
я все в поході, все наодлуці.
А ти ж би змерзла була. А ти ж би
рознемоглася в такій розлуці.
То що ж, ридати мені, топитись?
Он чоловіки, так ті — в бурдей.
А жінці варто лиш оступитись,
то гріх від Бога і від людей.
Уже й гуляща, уже й повія,
і поговір на неї, і сором.
А жінка ж так — не живе, говіє.
Прости їй, Боже, невільний скором!
Вона ж дурепа, вона ж овечка.
Нема чого й розбивати глек.
Але якщо вже стрибати в гречку,
то хай би в гречці хоч добрий грек!
І як же ту блідороту неміч
ти брала собі, рознещасна, на ніч?
Отой слимак, те нікчемне м'яло! —
його хватило, а мене мало?!
А може, матері твоїй осичина,
була ти мною вже пересичена?
Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
тебе потягло на таку капусту?!
Бриджусь тобою, тля лопушана!
Яка єси — така тобі й шана.
А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ
Якими сльозами його окропить
Яким заарканить його арканом
Яким зупинити його барканом
Така мені лучилася бредня —
допився до зеленого коня.
А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.
Пливе фортеця, як старий ковчег.
І дивна тінь, чудна моя подоба,
гіркий тютюн у люльці притовче.
На стелі дощ наплямкує вже плямку.
І самота в мигтінні свічечок
В дубові двері показала клямку —
як ж чортеня глузливий язичок.
В очах пливуть якісь павині очка.
Шугає вітер. Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.
Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.
Вернисонця у дурноп'ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.
І вітер фалю у віконце — плюсь!
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я — горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.
А що мене на світі ще трима?
Чабульк — і чарочки нема.
І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч —
волока, зав'язка від постолів.
А може — шовк. А може — поволока.
Волічка днів у шатах давнини.
"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-
"Пшеницю сіяв, а пожав терни".
Гей, люди, люди, сірі пострішане!
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.
Мої гріхи вже до стіни приперті.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.
Є в мене тут і келишок, і кварта.
Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?
Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б'юсь!
Та я ж не вартий мідної пиняжки.
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.
ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
копитом вдарив, заіржав і зник.
Мій джура спить, і десь немає відьми.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!
ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.
От ти ішов на турка чи на пруса.
Замкнув свій замок — не влетить комар.
(Продовження на наступній сторінці)