А серце стогне й стискується, а думка завмирає. І тільки блищать та вигравають мрії, в яких я живу тепер, як в чарівному, повному принадної краси сні, що малює мені одне й одне, те саме... Я бачу тиху, задумливу Ворсклу, я бачу свій облуплений, обмитий дощами домочок на Монастирській вулиці, я чую на собі ласкавий, радісний погляд Харитини; бачу, як під горіхом сидить сивоусий В’ячеслав В’ячеславович і лагідно, але рішучо мені говорить, мов Тарас Бульба:
— "Ну, що ж, синку?! Доки ж ти будеш тинятися по тропіках, коли час визволяти Неньку Україну від московських морозів?.."
А коли десь в синьо-білих хмарах зникає Старушок, я бачу, як на високій Святій Могилі стоїть Ярослав і, повний натхненням, з блискучими очима, манить і кличе мене:
— Мерщій! Швидше, бо буде пізно!..
І я увесь тремчу, бо боюсь, страшенно боюсь опізнитись.
А далі я вже бачу Гільдхен. Моя золотиста голубка дивиться на мене докірливим поглядом. І не говорить, а тільки шепче очима:
— Чого ж ти сидиш, милий, в тих далеких чужих краях, коли вже сходить зоря твого краю?..
Я не встигаю промовити слова, не встигну простягти до неї свої руки, як мене вже ріжуть сталеві, сірі очі Іоганна Карловича. А в тих очах я ловлю ніби іронію, ніби прикру усмішку, яка пече, пече мене в саме серце...
Ні, я вже більше не можу!
Я не знаю й не вмію довести собі докладно, чи буде з мене там якась користь, чи може тільки й всього, що мене поженуть кудись в Сибіряку холодними, білими шляхами, куди гонять цілими валками моїх братів з Галичини, з Буковини, з Угорщини та й з нашої України?.. Може я стану тільки тим гарматним м’ясом, якого ніяк не може нажертися цей Молох Війни, але вся моя істота кричить тут, кричить розпачливо, в повному одчаю: "Туди! Туди!.."
Австралія з її розкішним, безхмарним, лазурним небом, з її демократичним раєм; з її ладом, спокоєм, теплом, гостинністю,— то для мене золотий коєць, і я боюся, щоб вона не приспала мене, не приспала так, як уже приспала тих наших людей, яких я тута бачив. Щоб не зробила з мене чогось подібного до тієї канарейки, про яку я читав, що вона, навіть випущена з клітки, стає нездібною до життя в своєму рідному оточенні.
Я не знаю, може це — нещасливе порівняння, бо власне для мене воля тут, а не там, але мені вже досить цієї волі, чужої волі, чужого раю,— я хочу туди, де, хоча ще й немає волі, де замість раю — справжнє пекло, але ж там повинна бути і воля, і рай!..
"Там, за тихим за Дунаєм,
Там мій милий, рідний край"...
Я не хочу вигріватися тут, як кіт на сонці, на цих казкових берегах порту Джексон, коли там люди стогнуть, як каторжники, прикуті до ланцюга. Ні,— чи є резон, чи є логіка, чи того нічого нема в моїм рішенню, але ж я знаю одне — тут я більше сидіти не можу, не смію...
Завтра йду до Барильченка й остаточно кажу йому, що моє рішуче й останнє слово:
— Я їду на Вкраїну!..
— — —
Яке ж мене чекало здивовання!
Я так був певен, що зустріну в Назара опір, сувору логіку; що він буде мене умовляти, як старший брат; що він мені скаже:
— Що ти робиш, нерозумний! Нате, мовляв, і моїх п’ять, щоб було десять і т. п...
А тим часом все вийшло навпаки. Я ще не встиг переказати йому своїх гарячих думок, не встиг сказати того, що так гладенько у мене було наготовлено сказати, а він вже засипав мене, як горохом:
— Я давно цього сподівався й був певен, що так і станеться. І тільки на те — ви мене вибачте, Максиме! — тільки на те я радив вам зачекати до мого виклику з Америки, бо я не знав напевно, чи вже вистигло у вас цілком це почуття? Даруйте мені за цей експеримент, але ж мені не тільки кортіло перевірити свої здогади. Я хотів був ще й на вас переконатись, що поклик душі — сильніший за логіку, а в тому є виправдання й мені самому. Ви ж зрозумійте: після того листа, я враз ухвалив кинути все, що в мене розпочато й не доведено до кінця; все те, для чого я з величезними труднаціями добивався за тисячі верст сюди, все те, що стояло першим на програму мого життя... До того ж, я ніколи не кидаю на середині початого діла. І от, ви бачите самі... Признаюсь вам по правді, і в цьому признанні буде моя покута за зроблений над вами експеримент. Річ в тім, що теорія — одне, а живе життя — щось зовсім інше. Я стільки їздив по світах, я стільки жив з усякими людьми, я маю стільки місць на світі, які були мені майже рідними, що вже цілком серйозно гадав, що не може бути для мене якихсь підстав той чи інший клаптик землі вважати, так як інші,— своїм, рідним. Не думав я й те, що колись муситиму самому собі сказати, що цей народ — мій народ, що я син цієї, а не іншої нації. А от, тепер, коли питання відносин поміж народами й націями стає в таку площину, що кожен окремий народ не може вважати себе цілком зпоєним з іншими народами, коли кожна нація стихійно йде до того, щоб певно знайти на землі своє властиве місце,— не можуть і окремі люди не дати собі відповіді, до кого вони належать. І цю приналежність до певної нації навіть не треба визначати мовою, якою людина говорить і якою думає. Запевняю вас, що я давно вже не думав мовою українською, може навіть ніколи нею не думав, бо в нашій родині говорили майже виключно по-московському, а тим часом в самій глибині істоти людської є щось таке, що в певний час скаже чоловікові, хто він і ким повинен бути. Події останнього часу, почасти й ваш приїзд і, нарешті, ті останні листи, яких я вам навіть не читав цілком, а тим часом в них мені руба поставлено це питання — хто я й чи можна мені довірятись? — вирішили справу остаточно. Я сам собі мусив признатись і признався, як тепер і вам, що вже давно я почуваю тугу за рідним краєм і, що мій рідний край — Україна!
Ні, кожен повинен мати свій дім, і то нещасні люди, що не знають, хто вони й де їхня хата. Тим холодно жити, а широкий світ для них — величезна пустиня, може й з чудовими оазами, але ж кожен знає, що оази існують тільки для того, щоб лише спочинути в їхнім затишку, а йти кудись далі, додому...
І от, я так само, як і ви тепер, як і Хаханшвілі перед цим, як Папаянц, як і всі інші, що тікають з цього "вирію", не можу, не маю морального права сидіти тут, коли там стигне й, як весняна брунька, наливається новим потенціальним життям будучина мого рідного краю!..
Назар говорив це з таким запалом, з таким натхненням, що я бачив перед себе зовсім іншу людину. Навіть, зачавши по своїй звичці швидко-швидко, він закінчив повільно й урочисто:
— Виходить: їдемо!.. Їдемо, не питаючись самих себе, чи зуміємо ми бути корисними, чи вистачить у нас снаги й сили принести хоч манесеньку поміч великому ділу. Нас кличе додому вищий, стихійний обов’язок перед Вітчизною в поважний, історичний час!..
Я міцно стиснув йому руку...
— Їдемо, й... якнайскоріше!..
Сідней, 28 січня, 1915 р.
Рік 1918
ЕПИЛОГ
Були пам’ятні Києву, смутні січневі дні 1918-го року.
Гупали раз-у-раз рвучкі удари гармат, немов якісь велетенські циклопи струшували широкі, важкі килими. І раптом той далекий грюкіт перетинали часті, дрібні удари кулемета, що цокотів своїми залізними, хижими зубами.
По всьому місту вигравали грізні музики металу. Невмолима смерть, сп’яніла від людської крови, клацаючи сталевими кастаньєтами, танцювала свій огидний танець,— а перелякані, змалілі, зщулені люди, загнані жахом в кам’яні скрині міста, покірно чекали свого кінця.
Було тоскно й часами душила просто фізична нудота. Пожмакана душа почувала незносиму втому, з серця кудись всередину капала кров, було одне підсвідоме бажання — якої-будь зміни...
Вже було очевидно, що українська влада програвала нерівний бій; що червона, чужа сила, вчаділа від парування людської крови, безоглядно лізла на старий Святий Київ, він тремтів, передчуваючи наближення дикої зненависті та звірячої помсти.
Я вже другий день покинув робити спроби вийти з дому. Ніхто не ризикував приходити й до мене, телефон мовчав уже давно, а чутки, що, не знать відкіля, разом з шрапнелями літали в повітрі, були криваво-чорні й зловісні. Я не виходив, бо не хотілось вмирати на вулиці, мов підстрелений собака, але до смерті дома був цілком готов. Здавалося виключеним, щоб в моє помешкання не влетів якийсь набій, бо воно виходило вікнами на три боки недоречно-високого дому, що стояв трагічно-самотній поміж маленьких халупок в осередку чотирьох напрямів стрілянини.
Ще перші дні, поки жила надія, поки ще моє старе тіло стихійно протестувало проти близького й неминучого кінця, я під час найбільшої стрілянини спускався до сутеренів нашого дому, де купчилась більшість мешканців будинку. Тепер же в моїй душі панувала повна байдужість. Не було бажання над чимсь міркувати, про щось гадати, хвилюватись, чи навіть рухатись.
Я сидів просто проти вікна свого кабінету, цілком байдужний до безнастанних вибухів та скиглення шрапнелі чи ляскання кулеметів. Сидів і читав бадьорий роман Джека Лондона "Син Сонця".
Хтось задзвонив. Я пішов в прихожу відчинити двері, але дзвоник нетерпляче диркнув знову. В дверях стояв юнак, у якого ледве-ледве чорніло над губою. Він був в набридлій рудій вояцькій шинелі, з великим пакетом в руках.
— Добридень! — почув я наче знайомий голос.
Але в прихожій було поночі й я спочатку не пізнав свого гостя. Тільки, як він вступив до кабінету, я невільно скрикнув від несподіванки:
— То це ви, Ярославе? Живий і цілий? Та про вас же всі говорили, що ви полягли під тими злощасними Крутами!..
(Продовження на наступній сторінці)