— Сказати вам, мужі мої ліпші, радіти нам нема чого. Отці, діди наші воздвигали славу Русі, а ми, лиш дякуючи богам, від півголих пастухів ледве врятувалися. Вдерлись би печеніги в Київ, то міг би з нього лиш попіл залишитися… Отож казав я вже не раз: чи залишатися Русі отут, — ткнув на поміст правицею, — а потім і на сонце-поле знову вийти до моря синього, чи на осраму нашу до трясовин і драгв древлянських та кривицьких назад поступатись і печерицями осісти там? Чи путі-дороги водою й долами в землі чужинські за свої вважати, чи, може, за них дань повік давати каганові поганому. Чи буде Царів город лукавий і надалі словом-клятьбою нехтувати, чи, може, наші мечі змусять його теє слово поважати?.. Та перше треба забути нині й прісно ворожнечу та усобиці у домі свому, зажити мирно, в злагоді, як живуть зерна в колосі єдинім. Тоді-бо зможемо злучити сили наші, як Дніпро-Славутич ріки поєднав! І як йому, Дніпру могутньому, не страшні тепер ані поля пекельні полудневі, ані пороги-гори кам’янії, отак і нам тоді сукупно не буде лячно жодного врага. Справдешно ж мовлено: одне дерево буря легко звалить, а лісу буйного повік не здолає… Помислімо о цім, мужі мої ліпші, й небавом раду будем радити…
Замовк Ігор, стоїть, обводить очима гостей. Всі сидять нерухомо, схиливши голови.
— Піднімемо ж ці чаші, — взяв князь зі столу срібну чару, а за ним побрали свої й гості, — за богів наших добрих, за землю Руську з стольним Київ-градом!
Задзвеніли чари, задрижав терем од вигуків голосних.
Потім пили ще за Ігоря, за князя сіверського, переяславського, древлянського.
Коли всі захмеліли, отроки привели в терем старезного сивого діда, посадили на почесному місці, щоб усім було видно, чути.
Пробігся лірник пальцями по струнах гучних, зачав неквапливо повідати, басовитим співом проказувати давню полянську думу-казку про ліс і поле, про їхню одвічну ворожнечу.
Векша слухає думу-казку, і ліс йому за Русь видається, а поле дике за орду хижу печенізьку.
Як скінчив лірник, знову підвівся Ігор, мовив:
— А тепер ушануймо он того молодика, — кивнув на Векшу. — Це він нам вчасно вість подав про чорні помисли Царграда. — І, власною рукою наливши ківш, передав його Векші.
Вклонився Векша князеві, ківш пригубив і поставив на стіл.
— Що, тобі меди мої не до вподоби? — розсердився Ігор. — До царських звик?
— Ні, великий князю, — зніяковів Векша, — гіркі були меди на чужині. А твої, хоч і надто солодкі, все ж пити мені не годиться.
— Чому? Скажи!
— Шаную, князю, я твій звичай, вшануй і ти мій, древлянський. Не годиться в нас хмільним з’являтися на очі своєї лади.
— Те-те! — зайшовся сміхом Ігор, а за ним і гості. Пересміявшись, до Малка, князя древлянського, звернувся: — Правду він мовить?
— Правду, — підтвердив усміхнувшись Малко.
— Коли ж тобі до неї треба йти?
— Піду хоч зараз, як відпустиш, великий князю.
— Я не перечу. Йди до своєї лади. Тільки не забудь про наш уговір. Повертайся до мене. Треба отчині послугувати.
Сяє вогнями терем князів, сяє і Київ всенький, ніч темну на день ясний перетворивши. Радіють городяни, що лихо від них відступило.
Одне лиш дворище в провулочку підгірному потьмарене, з сусідськими оселями радощами не розважиться. Сумує, журиться там донька, а з нею заодно й отець та мати. Дотліває в дівчини-красуні надія своє ладо зустріти, побачити. А без нього й радість для неї не радість, світ білий немилий.
Друге літо минає, як полинув любий у чужу сторононьку, та й досі не вертає.
Подав був колись вість печальну, пута крицеві слізьми окроплюючи, і немає відтоді просвітку.
Не чують більше сусіди в тому дворищі ні сміху дзвінкого, ні співу веселого дівочого.
Обіцяв, лебідонько, прощаючись, привезти дарунки красні. Не треба їй ніяких дарунків, сам би вернувся. Ой, яка ж бо вона недобра, та чужа сторона, коли братика рідненького вже забрала навіки, а тепер і любого…
Не йде до дівчини сон цієї ночі. В сорочку милого наплакалась, що тільки й лишилася від нього на спомин, лежить у постелі білій, очі в темряву втупивши.
Аж ось постукав хтось у ворота, раз і вдруге, та нетерпляче так.
"Може, лихо з кимось сталося?.." — подумала.
Схопилась, засвітила, розбудила хутенько отця.
Вийшов він, одразу й повернувся. Заспокоїв:
— Подорожній на ніч проситься. А пускати якось боязко…
Не стрималась, докорила:
— Невже людська нужда за страх наш менша? Може, й мій десь отак ось стукається до когось…
Одвів подорожній коня свого в сінник, розсідлав, корму поклав, у хижу ступив, до землі вклонився з порога.
— Здорові будьте! Впізнали ви мене чи, може, вже й забули?..
Гай, гай, та чи забуде ж хто ладо своє миле?!
ПРИМІТКИ
1
Кабот — верхній теплий одяг.
2
Гість — купець.
3
Тіун — княжий розпорядник, урядовець, слуга.
4
Векша — вивірка, білка.
5
Живе вогнище — вогонь, добутий тертям дерева об дерево; його вважали за священний. Через такі вогнища слов’яни-язичники стрибали, щоб відігнати од себе злих духів, хворобу.
6
Весь — село.
7
Вишгород — старе руське містечко під Києвом.
8
Руське море — давня назва Чорного моря.
9
Варяги — нормани; так у старовину руси називали скандінавські народи.
10
Узороччя — золоті та срібні вироби, прикраси.
11
Паволока — коштовна тканина.
12
Хідник — вулиця, провулок.
13
Кліть — комора, сарай.
14
Тул — сагайдак, чохол, у якому носили стріли.
15
Велес — бог торгівлі і скотарства у слов’ян-язичників.
16
Капище — храм язичників-слов’ян.
17
Волхв — служитель язичеського культу в східних слов’ян.
18
Харалужний — гартований, стальний.
19
Києва гора — гора, на якій, за літописною легендою, поселився Кий, один з трьох братів — засновників-будівників міста Києва.
20
Поруб — в’язниця.
21
Перун — головний бог у слов’ян-язичників, бог грому і блискавки.
22
Ромеї — римляни, візантійці.
23
Криця — залізо.
24
Чревії — взуття, схоже на черевики.
25
Корзно — довга накидка, яку носили знатні люди в Київській Русі.
26
Насад — плоскодонне судно, в якому високі борти нашиті з дощок.
27
Червлений — пофарбований в червоне.
28
Полюддя — поїздка для збирання податків і данини для князя, бояр, воєвод з підвладних їм людей.
29
Витичів — древньоруське місто по Дніпру неподалеку від Києва.
30
Гість-гречник — купець, який подорожував у Візантію.
31
Лада — язичеська богиня кохання і веселощів у східних слов’ян.
32
Лядина — оброблена земля, нива.
33
Морана — злий дух, який, за віруванням слов’ян-язичників, приносив смерть.
34
Прабошні — личаки.
35
Денниця — вранішня зоря.
36
Отрок — молодший дружинник, що виконував обов’язки придворного слуги чи охоронця.
37
Клобук — головний убір, шапка.
38
Корсунська земля — Кримський півострів, яким володіли в X столітті греки, підвласні Візантії.
39
Сурозьке море — Азовське море.
40
Велика Булгарія — Булгарська держава на Волзі.
41
Xозарія — Хозарське царство.
42
Седмиця — сім днів, тиждень.
43
Укоть — якір.
44
Василевс (гр.) — володар. Так називали у Візантії імператора.
45
Вікінг (норм.) — витязь, воїн.
46
Дюдя — богиня зими у східних слов’ян-язичників, дружина Діда Мороза, володарка хуртовини, завірюхи.
47
Купава — гарна, вродлива.
48
Горючий камінь-латир — бурштин, янтар.
49
Кудесник — служитель язичеського культу в східних слов’ян, ясновидець, ворожбит.
50
Чур — душа небіжчика. Язичники-слов’яни вірували в те, що нібито після смерті людини навічно залишається жити її душа. Пізніше це вірування перейняла і християнська релігія.
51
Роман Лакапін — візантійський імператор (919–944 рр.).
52
Гвардійці — воїни, які охороняли імператора.
53
Патріарх — глава православного духовенства.
54
Сли — посли.
55
Петро — болгарський цар. Царював з 927 по 968 рік. Був одружений з онукою візантійського імператора Романа Лакапіна.
56
Тать — злодій.
57
Требище — священне місце, де язичники-слов’яни молилися і приносили жертви своїм богам.