Найбільші шкідники вишень, як відомо, шпаки і горобці. Тільки-но дозрівають ягоди, вони цілими зграями налітають на дерева. Отоді й з’являються над садами химерні опудала у драному одязі, у старих, потертих шапках. Та шпаки і горобці швидко звикають до нерухомих сторожів і незабаром до того нахабніють, що сміливо сідають і на самі опудала.
Микола зробив опудало нової конструкції. Руки в нього вимахували, голова кивала, бо до них були прив’язані довгі мотузки. Смикне за одну мотузку — піднялась рука, смикне за другу — звелася друга, за третю потягне — закиває голова.
Шпаки і горобці, ніби від шуліки, розліталися всюдибіч від нового страхопуда. Та й цього разу мати втрутилася.
— Дурне ти собі діло придумав, — сказала. — Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому кишнути на шпаків, вони й полетять.
Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна поставити одразу десять, двадцять, п’ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку. Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, там і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди собі і пильнуй…
Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.
— Куди? — підхопився Сашко.
— У ліщину. Горіхів нарвемо.
Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.
— Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.
— Що, кажи вже.
— Раціоналізацію, от що!
— А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко.
— Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. "Так зручніше", — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі.
— Навіщо?
— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть.
Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців.
Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат.
— Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.
— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги.
Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.
— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола. Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад.
— Батогом, батогом його піджени!
Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.
— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.
Сашко відпустив уздечку і впав на землю.
Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.
Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.
Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.
— Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де?
— Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола.
— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?
Хлопці опустили голови, мовчали.
— Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його, другий збігає за конем.
Так і зробили: прив’язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту.
— Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них.
— Буланий усю збрую розгубить, — міркував уголос Сашко.
— Тепер, мабуть, і з їздових знімуть.
— Сама дуга останеться. Добре, хоч її зняли…
— Біжи, Сашко, на конюшню. Буланий досі там. Приведеш назад. Конюхові розкажеш так, як ми вусатому казали. Тільки Сергієві на очі не показуйся. Може, й минеться…
— А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи, — уперся Сашко. — Знайшов меншого? Дзуськи!
Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.
Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось…
Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому.
Сиділи на горбочку й не розмовляли.
Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку.
Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари.
— Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди.
— То що, може, покотимо віз? — запитав Микола.
— А подужаєм?..
Микола взявся за голоблі, Сашко уперся в задню ручицю, і покотили.
Віз, дарма що на гумових колесах, виявився не такий уже й легкий, як його колись вихваляв Сергій. Може, для Буланого він і справді здавався пушинкою, але хлопці швидко нагріли собі чуби біля нього.
Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: "Спать підем! Спать підем!" —та й засне собі наодинці.
Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив’ялими грициками.
Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи.
Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках.
Та не втекли від грози.
Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю хлинула злива.
Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі.
Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім. Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.
А дощ усе періщив і періщив. По дорозі плинув каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі ноги ковзалися — стало ще важче тягти воза.
Доки добралися до скирти, наступила ніч. Хлопці вкрай знесилилися й змерзли.
Перший заквапився до скирти Сашко. Наперед тішився, як залізе в Сергієву "печеру", зігріється в сухій соломі. Та лиш наблизився до неї, відразу й позадкував.
— Чого ти? — підійшов до друга Микола.
— Там хтось є… — прошепотів злякано.
— Ну то й що? Хай буде. Тепер однаково всі знатимуть.
— Я не про те. Там щось велике і очима світить.
— Тобі здалось.
— Еге, "здалось"! Сам піди подивись.
Микола рушив до скирти.
"Мабуть, привиділось-таки…" — заспокоював себе, бо Сашків страх трохи йому передався. Пошкодував, що поруч немає Кудлая. З ним завжди певніше.
Ступив кілька кроків і закляк на місці. Під скиртою стояла дивовижна потвора — висока, довга і очима світила. Спиною пішов мороз. Рвучко крутнувся, кинувся утікати. За ним чимдуж помчав і Сашко.
І-і-гі-гі-гі! — понеслось їм навздогін.
Як одбігли далеченько, зупинилися перевести дух. Прислухалися крізь шум дощу, чи не гониться слідом оте страховисько. Ні, не чути.
І-і-гі-гі-гі! — знову пролунало в темряві, тепер уже далеке і знайоме.
— Буланий!.. — майже водночас радісно скрикнули Микола і Сашко.
Ну й розтелепи, ну й сліпаки — не впізнали свого коня! То ж він кличе їх.
Яскрава блискавка на мить освітила поле. Так і є: під скиртою стояв Буланий.
— Змок, бідний, змерз, — радісно плескаючи по шиї коня, примовляв Сашко, мовби сам він і не змок, і не змерз.
Микола обмацував на Буланому збрую.
— Вуздечка є, хомут є, черезсіделок є… Нічого не загубив. Молодець, ждав нас…
Забувши про те, що збиралися ховатися у скирту від негоди, повели коня до воза і запрягли.
Буланий добре знав дорогу до села. Дарма, що пітьма облягла все довкола — сам повертав, де треба, сам обходив вибої. Не минув він і конюшні.
Лише в’їхали у двір, із стайні вийшли бригадир і конюх.
— Де це ви так забарилися? — спитав дядько Василь. — Ми тут хвилюємося, хотіли вже вас розшукувати.
(Продовження на наступній сторінці)