— А ця?
— Гусячі лапки.
Раптом од млина пролунало пронизливе:
— А-а-а-а!..
Всі здригнулися, повернули голови на крик.
"Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…"
Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.
Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.
"Вбився…" — шугнула в голові думка.
Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.
Опудало!.. Солом’яне опудало!..
— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.
Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.
Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?
Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.
— Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.
— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.
— Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.
— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.
Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.
— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.
— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..
Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.
— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!
Навіть не оглянувся.
— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.
Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.
Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.
Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.
Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: "Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся". І бувайте здорові!
Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.
Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.
Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:
Гав, гав, гав! — знадвору.
Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.
Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!
"Не пущу!" — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.
Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.
Микола — нічичирк.
— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.
— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.
— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…
Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати.
— Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула.
— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.
— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.
Микола, похнюпившись, сидів непорушно.
— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.
— Угу, — кивнув Микола.
ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ
Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.
За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.
Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.
— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…
Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.
Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.
— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.
— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.
Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.
Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.
Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.
Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:
— Що то в тебе?
— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.
— Де ви їх узяли?
— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…
— Дивись мені!
— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.
Батько помовчав трохи, потім знову:
— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…
— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає. — Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні. — Побачите, як ще гратиме.
— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?
— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.
— А назбирали скільки?
— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.
— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..
— Тату, пустиш мене в неділю до міста?
— Це чого тобі туди?
— Та батарейки і транзистори ж купити.
— В неділю картоплю на городі садитимемо.
— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!
Батько знову пройшовся по кімнаті.
— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…
— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…
— Так ти й мене візьми з собою.
— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.
Сашко не квапився віддавати гроші.
— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.
— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.
— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.
— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?
— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?
— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.
"Та й справді, — міркував Сашко, — чого ж тут не погоджуватись? Поїде — і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься — тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…"
І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші.
Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав:
— Так це, значить, не тільки твої, а й їхні?
(Продовження на наступній сторінці)